«Писати – моя потреба всередині» – інтерв’ю з Жак Жаб’є

Часами, читаючи «Гарі Потера» Джоан Роулінг чи то «Маленького принца» Екзюпері, я думала про те, звідки авторам приходили ідеї. Як вдавалося творити інший світ? І залишатися в цьому.  Де вони черпали своє натхнення? І чи було воно їм потрібно? Як вони жили? І чим?

Тоді мені сказали взяти інтерв’ю в дитячого письменника. Він розкаже про письменництво, життя і які книги  варто читати дітям на ніч. І вдень теж. Але цього я, як і ви, поки ще не знаю. Тому давайте почнемо спочатку. Зі знайомства. Представлення. До вашої уваги Жак Жаб’є. Не француз, львівянин.

Чому саме Жак Жаб’є?

Жаб’є — колишня назва Верховини – столиці Гуцульщини. То край творчих, креативних людей, які люблять життя. Хочу бути подібним до них.

Жаками називали студентів в Речі Посполиті. Очевидно, походить із французької мови. Жаки прагнули здобувати освіту. Такий образ вічного студента мені подобається.

Коли ви вперше зрозуміли, що хочете бути письменником?

Я закінчував школу в Івано-Франківську. Ми мали вчительку з української мови та літератури, яка давала всьому класу завдання писати твори. В мене добре виходило. Це прищепило мені любов до слова. І стало першим, що закріпило віру в себе.

Перед тим, як почати писати саме дитячу літературу, я писав у юному віці. Пробував складати поезію, креслити ( може тоді окреслювати сюжети прозових творів?) прозові твори. То були такі несміливі кроки.

Ви надаєте перевагу більше поезії чи прозі?

Нещодавно я перекладав одну книгу Ошо. Там була думка, що прозова річ може бути поезією, а вірш може зовсім нею не бути. Я задумався над цим.

Однак поезія мені залишається ближчою.

Скільки зайняло часу складання дитячої збірки?

Написав я її досить швидко. До видання вона дійщла через 10 років. Видання книжки йде завжди по-різному. Я вірю, що кожен твір живе своїм життям. Різні обставини, що траплялись  у мене, підтверджують цю думку. Часом буває твір вийде і має добрий старт, а потім на якомусь етапі все призупиняється. Тоді інший твір починає його переганяти.

Я думаю, мої вірші чекали на прекрасну ілюстраторку Ольгу Квашу. Для мене було честь працювати з цією жінкою, адже вона проілюстровала таких письменників, як Дмитро Павличко, Євген Гуцул, Роман Скиба, Галина Малик, і в цій поважній компанії опинився раптом я. Тому варто було зачекати.

Чи існує у вас певний робочий розклад писання?

Зазвичай, багато хто з відомих письменників розповідав про щоденну працю. Мені, на жаль, так не вдається, хоча я постійно тримаю це на думці. Постійно треба докладати зусиль. Зараз я кажу в цілому. Мова йде не лише про творчість.

Робота в університеті постійно вимагає залучення, бесперервного руху, праці. Як на мене, чергування творчості і професійної діяльності йде на користь обом.

Вони може приходити в будь-який момент. І це досить цікаво. Світ і життя дають натхнення. Любов і водночас розпач є її джерелами, як у пісні «Журба та радість обнялись».  Все залежить від жанру твору.

Творчість неможливо видавлювати з себе. Вона інакше працює. Це як миттєвий акт натхнення. Його не треба викликати в шаманський спосіб, хоча може хтось і це робить.

Як ви написали свою першу книжку?

Це було у Львові. Спонтанно і несподівано для мене. Одномоментно. Я просто сів і написав збірку.

Так як вірші чекали публікації 10 років, то я часто зневірювався, і тоді моя дружина підтримувала мене. В душі вона поетесса. Щодо творчих питань я в першу чергу прошу поради у неї. Мати підтримку — то важливо.

«Я просто сів і написав збірку»

Ви читаєте своїм дітям перед сном?

Або я, або дружина. Ми намагаємось це робити так часто, як тільки можемо. Незважаючи ні на втому, ні на день тижня, діти завжди цього чекають. Цікаво, що вони могли й самі вже читати, але дітлахи люблять саме слухати нас. Я гадаю, що через батьківський голос малі можуть сприймати правильні ідеї, які ті хочуть їм передати через читання добрих книг. Це надважливо — батькам підтримувати контакт із дітьми. Особливо в їхній перехід із дитячого в підлітковий вік. І над усе, коли гаджети і технології забирають нашу увагу, віддаляють один від одного.

За ці роки я збагнув, що читання перед сном — річ, якої потребує не лише дитина, але й дорослі. Можливо, вони навіть більше.

Що саме ви читаєте дітям?

Ми любимо читати дітям світову і українську класику. Авторів, які змогли зберегти свій внутрішній зв’язок із дитинством. Наші діти вірять в існування Пеппі Довгапанчоху і часто питають, коли ми поїдемо до неї в гості. Також перечитуємо Всеволода Нестайка,  Галину Малик. Хоча діти не здатні до кінця збагнути твори про сільське чи повоєнне життя, вони уявляють це по-своєму, той юнацький запал, пошук пригод, радості, щастя.

Мені здається, вірші постійно мусять бути присутні. Досі пам’ятаю поезію про час Романа Скиби, який «біжить так швидко, що його не видко».  Ілюстрації важливі не менш.
Вони врізаються в пам’ять, і зараз згадуючи, що мені читали мої батьки, я бачу, як це співзвучно з тими творами, які я сам передаю дітям.

Що ви любите робити зазвичай, коли не пишете?

Ми любимо з дітьми робити піцу. Це один із засобів спілкування з ними. Яка це піца?
Вже як виходить. Але суть не в цьому. Суть у тому, що ми робимо її разом. Я  дозволяю дітям місити борошно, обвалювати тісто, те, що зазвичай не дозволяють бабусі. В нас це для розваги. Ми бавимось. До речі, гра — секрет успіху справжньої дитячої літератури, адже вона родом із дитинства.

«Дорослі також грають, тільки називають це життям»

Що ваша сім’я думає про вашу творчість?

Людина не живе в вакуумі. Десь окремо від світу, від людей. Хоча часто кожен бачить світ через себе, великим щастям є побачити його через когось.

Я не намагаюся поставити свою творчість у центр наших стосунків.

Це було б неправильно, нещиро і будьмо відверті, егоїстично. Я намагаюся цю творчість використати, як використовують мореплавці вітер, щоб прямувати в правильному напрямку. Вся моя сім’я ( дружина і троє діток ) співає дитячі вірші, покладені на музику моїми друзями. Мені здається, це те найкраще, що я зміг би зробити зі своєю творчістю. Відразу скажу, що я не змушую їх читати мої вірші як обов’язкову програму. Вони також знають вірші інших авторів, які їм подобаються. А взагалі, співати разом —  дуже приємно.

«Великим щастям є побачити світ через когось»

Коли ви почали писати, ви займалися ще паралельно якоюсь діяльністю?

Я писав дисертацію з економічної теорії і фіскальної політики. Дисертація — завжди якісь часові рамки, що тяжіють над людиною, це постійне перебування у стресі, тому що ти мусиш встигати.

Я не знаю, наскільки людина пристосована до цих рамок, до цих перегонів. Напевно, її внутрішня природа – двояка. З одного боку, вона все впорядковує, вона мусить встигати, а з іншого — вона була створена, щоб жити в раю. Там не було куди поспішати. Боротьба з часом це те, що викликає стрес, починаючи з 19 століття, як тільки з’явилися залізниці, літаки. Коли життя прискорилось.

У процесі написання дисертації, коли я перебував у постійному стресі, з мене в якийсь момент «вискочили» ці віршики. Хоча, напередодні, з мене так само «вилізли» дорослі вірші. Це те, що відбувається в умовах специфічного переживання часу.

Чи ви могли би дати якісь поради молодим письменникам?

Я і сам молодий письменник, тому не роздаю поради. Не почуваюсь ні в силі, ні вправі роздавати поради. Історія завжди однакова. Всі переживають одне і теж — страх, муки творчості, сумніви в собі.

Згадайте Пруста. Він звертався до кількадесятьох видавництв і його не публікували. У одній з рецензій на його книгу літературний критик питав, як можна на кілька сторінок розписувати прокидання і перевертання людини на ліжку. Кому це буде цікаво? Ми знаємо, що Пруст — взірець світової літератури.

Напевно, доля тут грає роль. Комусь вона пришвидшує настання успіху, комусь — ні.

Треба запастися терпінням. Треба вірити. Бажано, щоб хтось був поруч, хто підтримує. Сім’я, наставник. І варто пам’ятати, що читання — також доволі суб’єктивна річ. Комусь ваш твір може подобатися більше, комусь — менше.

«Мати підтримку — то важливо»

Коли ви були дитиною, ким ви мріяли стати?

На моє покоління припало захоплення космонавтикою. Я не був винятком і в свою чергу інтерес до космосу намагаюсь передати дітям.

Мене досі захоплює те, як сьогодні технології стрімко біжать уперед. Японці висадилися на якесь космічне тіло. Нова космічна місія на Венеру. Організація простору на Місяці.

Це все бентежить уяву і дає моєму мозку їжу для роздумів про майбутнє. Можливо, тут нам стане тісно, і освоєння космосу — можливість подолати ще одну межу?

Що робить добру книгу доброю?

Можу сказати про дитячу книгу. Її робить доброю ілюстрація. Ілюстрація і текст — як два крила у  птаха. Можуть бути хороші тексти, але не зовсім вдалі ілюстрації. І навпаки. Під вдалістю я маю на увазі подібне бачення теми ілюстратором й автором.

Щодо текстів, це більше відчуття дитячої ритміки. Відчуття  гри, щирості, уяви, які є часом більш реальніші, ніж сама реальність.

У дорослому житті життєвий досвід поступово намулює на серце все те, що йде з дитинства. Тому чим більше автор пам’ятає себе дитиною, тим більше в нього шансів створити добрий дитячий твір.

Чому ви навчилися, пишучи книжки?

Коли ти пишеш, завжди виникає питання: а для чого ти це робиш? Для кого? Це питання неподільне з іншими філософськими питаннями, як от: «Для чого ми живемо?» Питання, які хоч раз виникають у кожного. Питання, які змушують нас почуватися щасливими або нещасними.

Гадаю, письменництво додало кілька пазликів до картини мого світогляду, до власного автопортрету.

Писати — моя потреба всередині. І коли вона, ця внутрішня потреба, сходиться з тим, що це комусь ще подобається, виникає момент щастя. Мене завжди захоплює бачити реальних людей, які кажуть: «Ми перечитуємо ваші віршики з дитиною» або «Дитина нам постійно розповідає ваші поезії».

Це для мене письменницьке відкриття. Зрозуміти, що ти — не самотній у цьому світі, що люди — не відірвані один від одного. Література дає нам можливість відчути ту людську спорідненість, спільний контакт. Це щось, що коштує дуже дорого.

Історія Олега Жовтанецького – науковця і одночасно дитячого письменника є надихачим прикладом гнучкості та проактивності, яка здається характерною для справді креативних людей.

Також Жак Жаб’є є автором книги для проекту Дамо Дітям Рухатись!

ДДР – національний громадський рух в Україні, спрямований на створення проактивного шкільного середовища задля поширення в Україні кращих світових освітніх практик у системі навчання та розвитку дітей. Задачею є уреформі шкільної освіти поставити акцент на користь запровадження проактивного навчання із підсиленням компоненти здоров’я через впровадження у навчальний процес парт для навчання стоячи (парт-конторок), як альтернативи до існуючих моделей шкільних меблів.