Що таке стрінг-арт

Стринг арт – нитки мистецтва

На сьогоднішній день вважається гарним тоном мати хоча б одне хобі. Наш світ стрімко розвивається і іноді не хочеться кудись бігти, або займатися фізичними навантаженнями, а хочеться просто зайнятися спокійною справою. Тому більшість починає освоювати рукоділля. Але, так як звичайним хенд мейдом нікого вже не здивуєш, став популярним такий напрямок як Стринг арт - нитки мистецтва 1стринг-арт (string-art). Це незвичайне мистецтво, яке дозволяє поєднувати, здавалося б, не поєднувані речі – м’які нитки і жорсткі цвяхи. Саме про цей напрямок розповість майтер стринг-арту – Марина, яка практикує цей напрям 5 років.

 

– Розкажіть, будь ласка, про особливості напряму стринг-арт.

– Техніка стринг-арт, наскільки я знаю, була взагалі придумана жінкою математиком – Мері Еверест Буль. Вона знайшла оригінальний спосіб демонстрації своїм учням побудови геометричних фігур. Для занять вона використовувала невелику дошку з прибитими цвяхами, на якій, за допомогою мотузки, «малювала» трикутники, квадрати і більш складні фігури. За іншою версією, техніка була придумана в Англії майже чотири століття тому. За допомогою звичайних цвяхів і ниток ткачі того часу створювали декоративний малюнок на дощечках, яким надалі прикрашали стіни власного житла. Тобто, техніка стринг-арт не нова, і вона використовувалася давно.

– А в чому полягає сама технологія виготовлення картини?

– Для початку потрібно взяти дощечки. Дуже багато в Інтернеті тих, хто бере звичайну кухонну дощечку, але її не повісиш, припустимо, у вітальню або спальню, вона тільки для кухні. У нас мало тих, хто працює в цьому напрямку. А якщо і працює, то дуже мало тих, хто пише про це статті або знімає відео-уроки для початківців. Це, в основному, все на іноземних сайтах. І там брали за основу дошки ДСП.

Як нам потрібно зробити сам малюнок? Я використовую принтер, на ньому роздруковую макет, будь-яку вподобану картинку, іноді буває і кілька частин однієї картини, в залежності від полотна. Тобто, беремо ДСП, накладаємо макет, зверху по макету б’ються гвоздики, потім макет знімається. Але, тут теж потрібно бути обережними, тому що іноді папір може застрягти. І ті, хто тільки починає працювати в цьому напрямку, іноді не прибирають ці дрібні частинки паперу, і це виглядає не дуже охайно. Потім просто тримаєш біля себе картинку і передаєш колір по цвяхах. Буває складно, коли перед очима макета немає, а  кольорів багато і перед тобою купа цвяхів. Це самий важкий момент: передати колір і контур.

Стринг арт - нитки мистецтва 2

Я ще після того, як зроблю картину, кожен  цвях покриваю лаком, тоді картина виходить об’ємною, такою насиченою, а якщо цього не робити, то цвяхи блищать. У мене є одна робота “Мерилін Монро”, ось в ідеалі у Монро на фотографії сукня блискуча, і я цвяхи на ній не розфарбовувала, щоб  сукня у неї блищала і переливалася.

– Як Ви прийшли до цього напрямку?

– Я завжди була творчою людиною, у мене завжди було дуже багато різних хобі, але ось це якось мене зачепило.

Почала практикувати в 2015 році. У соціальних мережах цього не було. Я побачила картини в стилі стринг-арт в додатку Pinterest. Що мені сподобалося, що це виглядало незвично. А мені завжди цікаво спробувати щось новеньке. Мені стало цікаво: як можна дитячу картинку зробити з цвяхів і ниток?

У мене мама, взагалі, була вчителькою в школі, вона вела трудове навчання. І вона викладала таку тему, як ізонитка. Суть цієї техніки в тому, що робиться все те ж саме, що і я роблю на дощечці з цвяхами, тільки вона робиться на папері з нитками. Плюс, є певна схема, яка має такий математичний вигляд (1,2,3) і потрібно чітко дотримуватися цієї схеми. Але, привернула мене техніка стринг-арт тим, що картини можна виконувати як за схемою (математичними розрахунками) так і довільно, від душі, як ти відчуваєш і як ти це бачиш. І немає певної техніки намотування. Немає правил, роби так, як тобі хочеться. І це мені подобається. Скільки б мене мама не виправляла: «Треба зробити так», я кажу: «Ні, я хочу зробити ось так». Ну, як будь-яка творча людина: я бачу ідею і чітко її виконую. Плюс, треба було чимось займатися, знайти якусь віддушину від повсякденного життя. А це допомогло якось себе розкрити.

Перші роботи вони такі смішні вийшли.Спочатку, я брала якийсь примітив: дощечку 20 на 20. Я не знала, які потрібно брати цвяхи, ранила руки, у мене щось не виходило. Але, ось за рік-два, все це притерлось. Я вже зрозуміла, які цвяхи мені потрібно брати, почала все розраховувати, звичайно, дивилася, як інші все це роблять і вчилася.

Ось, якщо брати 3 роки тому, то мені потрібно було 2 тижні для того, щоб зробити одну роботу. Зараз потрібно 4-5 годин і робота готова, за умови, якщо мене ніхто не буде відволікати.

Стринг арт - нитки мистецтва 3

– Звідки Ви черпаєте ідеї для картин?

– Я, наприклад, люблю чорно-білі картини: на білому полотні зробити чорними нитками або на чорному полотні – білими. Для мене це класно, мені такі картини подобаються більше, ніж кольорові. А взагалі, потрібно якось чекати натхнення. Тому що, якщо робити картини без натхнення, то це просто робота, але не творчість. Така робота вже кайф не приносить. Але коли ти хочеш творити – це велике задоволення. Ось ти побачив картину в одному вигляді, потім вже додаєш щось своє. В основному, я беру готову картинку: іноді вона кольорова, але найчастіше – це чорно-білий ескіз. Їх зручніше робити. 

Але буває таке, що гортаєш стрічку, або той же Pinterest, і бачиш такі прикольні картинки або мордочки, припустимо, міньйон. А якщо до цієї картини зробити ще два гачки, то це вже не просто картина, це вже можна використовувати для ключів, рушників або рюкзака.

 Стринг арт - нитки мистецтва 4   Стринг арт - нитки мистецтва 5

Іноді буває таке, що клієнт тобі повністю довіряє і каже: я хочу ось це, ось це і це і ніяких проблем. Тобто ти робиш цю роботу з повною свободою дії. А буває так, що клієнт говорить: «Ні, я хочу саме так і ніяк інакше», то все, у тебе є якісь рамки. Це вже не хобі, це вже робота, яка не приносить великого задоволення.

– Тобто, виходить, що Ваше хобі перейшло ще і в роботу? Ви продаєте свої роботи?

– Буває, що мені замовляють картини. Я їх виставляю в Instagram, деякі просто купують, а до деяких хочуть додати щось своє. Дуже прикольно виходять візитки. Вони у нас 5 на 10 або 5 на 8, і уявляєте полотно шириною 50 см і висотою 30 см. Точно такий же логотип, тільки виконаний в незвичній техніці. Досить прикольно виглядає. Є люди, у яких є все, і їм хочеться якось здивувати, а ось цим здивувати можна, тому що воно таке неординарне.

Іноді я продаю свої картини, а взагалі таке хобі стрес знімає. Дивно, але іноді, коли болить дуже голова, постукаєш по цвяхах і вона проходить. Всі дивуються: як це так, а я не знаю, можливо я негативні емоції виплеснула, або змінила обстановку. А може це і є та сила мистецтва.

– А як на рахунок подальшого просування себе і своїх картин?

– Так, я про це думаю постійно, вже 4 роки. Але немає у мене цієї «комерційної жилки». Я завжди кажу: мені потрібен менеджер. Просто я можу працювати, але не вмію продавати свої роботи. У мене зараз це відбувається так: хтось побачив мої роботи, попросив зробити, розповів про це друзям, знайомим,  і вони теж захотіли.

Але, так, щоб продавати або створити свій сайт, я до цього ще не прийшла. Треба, напевно, такого стусана, щоб зробити такий крок. Адже це не тільки моя проблема. Багато класних майстрів, які роблять круті картини, але зовсім не вміють продавати. Хочеться, звичайно, свою творчість розвивати і привнести в маси.

– Чи є у Вас кумири у цьому напрямку?

– Так, звичайно, є. Правда, я не знаю їхні імена чи прізвища. Я дуже вражена роботами людей, які вміють робити портрети. І ось, коли я навчуся робити портрети в техніці стринг-арт, або в техніці одна нитка, то це буде щось неймовірне. Я дивлюся на портрети в цій техніці і просто розумію: «Вау. І так можна », але до цього потрібно ще прийти. Спочатку потрібно навчиться малювати портрети. І ось, коли я зможу намалювати портрет, а потім перенести його цвяхами на полотно в техніці стринг-арт, передати хоча б 80% схожості з фото, то тоді це буде захват. Завжди є, куди рости.

Люди роблять такі шедеври. І за кордоном це дуже цінується. У нас це просто копійки, а якщо за кордоном робити, або відправляти свої роботи і продавати в інших країнах, то можна добре заробляти. Але, головна проблема в тому, що не всі знають цю техніку і багато хто думає, що це все легко, навіть дитина впорається. Цвяхи нитками обмотав і все готово. Не розуміють, що ти можеш 4-5 годин просидіти в незручному положенні, з важким молотком, зі скрученою спиною. Потрібно врахувати всі нюанси і зробити красиво, щоб твою роботу купили. Плюс, ще не кожна людина захоче витрачати гроші на такі картини. 

– Ви згадали техніку «одна нитка». Розкажіть, що це за техніка?

– Ця техніка заснована на тому, що беруться п’яльця або ДСП у вигляді такого кола. І гвоздики набиваються практично по контуру цього кола. Художник робить цілий портрет однією ниткою. Якщо у мене цвяхи і кілька ниток різного кольору, то в цій техніці цвяхи тільки по контуру, в центрі цвяхів немає. Виходить, однією лінією малюють картини. Можна зробити все що завгодно, потрібно тільки мати уяву і представляти, як це все буде виглядати в остаточному вигляді. Я, поки що, цього не бачу, не вмію.

Стринг арт - нитки мистецтва 6 Стринг арт - нитки мистецтва 7

– З якими проблемами можуть зіткнутися ті, хто тільки придивляється до цього напрямку?

– Перше, це цвяхи, звичайно ж. Вони не повинні іржавіти, тому що з часом, рік або два, вони все одно темніють або заржавіють. Потрібно брати такі, які не іржавіють. Якщо працювати саме з ДСП, а не з кухонною дощечкою, то потрібно обов’язково обробляти боки. Я все проклеюю спеціальним папером для того, аби воно не вбирало вологу. Так, техніка стринг-арт –  це стиль лофт.  Десь, щось не оброблено, все в такому природному вигляді, але необхідно обклеїти боки папером. Картина  виглядає більш естетично, не вбирає вологу і не псується.

Ще необхідно враховувати і якість полотна. Припустимо, новачки хочуть зробити на кухню картину, то можна взяти кухонну дощечку. Але, якщо це буде спальня або вітальня, то потрібно брати вже інше полотно.

У моєму оточенні, наприклад, немає людей, які теж займаються технікою стринг-арт. Мені здається, це тому, що не у всіх є основа для картин. І багато хто може зіткнутися з такою проблемою: немає основи. Та й в Україні небагато цим займаються. Я бачила один раз тільки рекламу профілю людини, але так щоб масштабно цим займалися, я такого не бачила. Мало тих, хто взагалі знає про цю техніку і багато хто не розуміє, як це все робити. А вивчати по іноземних сайтах теж проблемно: не всі знають іноземну мову, як мінімум. Це ще одна трудність.

Потім, проблема була з цвяхами: які вибрати. Спочатку я робила картини цвяхами з капелюшками, але вони дуже сильно ріжуть пальці і рвуть нитку. Ось просто нереально з ними нормально працювати. І якось в будівельному гіпермаркеті я побачила нікельовані цвяхи і без капелюшків. Вони якраз і не іржавіють, і не ранять пальці, і не рвуть нитку. Потім, на одному сайті я подивилася, що можна взяти плоскогубці і пінцет. Тобто, тепер я кожен цвях забиваю не пальцями, а ось притримую плоскогубцями і пінцетом. У мене пальці захищені.

Є, звичайно, вже готові набори стринг-арт, і я дивлюся на ці гвоздики, на цю картину і думаю: «Як це все зробити, це ж незручно? ». Це взагалі не те.

Ну і найголовніше – це, якщо ви вже почали займатися цією технікою, то не потрібно зупинятися. Пальці заживуть швидко, а картини будуть радувати ще дуже довго. Плюс, звичайно ж, рости, тренуватися і підвищувати навички.

Читайте також Будинки, що розповідають казки – Інтерв’ю
а ще Чи помилявся менделєєв? Історія виживання донбаського андерграунду

«Нові медіа – нова мова мистецтва»

Як часто ми бачимо однотипні роботи художників? Як не стати одним з тисяч таких же художників, а бути першим? Застосування нових медіа у мистецтві: новий спосіб вираження або марна трата часу? Та як створити свій власний бренд? Своїм досвідом з цих питань поділиться художниця світового рівня Vera DG.

«Нові медіа - нова мова мистецтва» 8Vera DG – міждисциплінарна художниця, що працює в різних техніках, стилях і напрямках: каліграфія, сучасна настінна каліграфія, мистецтво розпису, оформлення інтер’єру, ілюстрації, аерографія, комікси, фотографія і відео. З 2019 року Vera DG працює в доповненої реальності. Вона створила скульптуру Calligraffiti AR «Народження каліграфії», яка була представлена під час відкриття виставки «Reflections» в Дубаї на AAAG (Aisha Alabbar Art Gallery) 26 жовтня 2019 року. Роботи Віри знаходяться в Музеї сучасного мистецтва в Македонії та у приватних колекціях у Франції, Італії, Ізраїлі, Німеччині, Чехії, Росії, Мексиці, Україні, США, Іспанії, Македонії.

«Я з дитинства знала, що хочу бути художницею»

– Чому ти обрала саме таке ім’я для свого бренду і для себе – Vera DG?

Моя фамилия Дегтярева, для иностранцев это не запоминаемо и им очень сложно выговорить. Поэтому, я сократила свою фамилию, взяла первые две согласные. И оказалось, что это удачно звучит.

– Можеш розповісти про свій унікальний стиль каліграфії, в чому його особливість? 

– Он создан в 2007 году голландским художником Нильс Шу Мёльманом. Художник всю жизнь занимался графическим дизайном и граффити, и однажды подумал, что классно писать каллиграфические буквы на стенах. Таким образом, родился стиль Каллиграффити, что буквально означает – соединение каллиграфии и граффити. Другие художники это подхватили и начали развивать. Это огромное сообщество и много людей, которые развиваются в этом стиле. 

– Чому ти обрала саме такий художній напрям?

Я закончила Харьковскую академию дизайна и искусств по специальности «монументальная живопись».  Потом я работала 5 лет в Киеве, расписывала особняки состоятельных людей, писала фрески, создавала витражи, мозаики. Но когда наигралась этим всем, я подумала, что  смогу построить свой бренд. У меня была мечта, чтобы люди меня приглашали, не только потому что я умею хорошо рисовать, а потому что я Vera DG и я делаю классные штуки. То есть, чтобы приглашали меня за моё имя. И это другой уровень.

Началась война в 2014 году, я вернулась домой в Харьков и думала «чем же мне заниматься».  Не только вся страна, но и я оказалась в кризисе: мой привычный бизнес не работал, я была в депрессии, думала, что моё творчество никому не нужно. Я поймала новую волну, которая только набирала обороты, и создала онлайн школу. Взращивая других, я смогла взрастить себя. Я вела марафон 2 недели, за которые видела, как люди на моей творческой энергии росли. Они просто расцветали, как бутоны, и я подумала «Что я с ними делаю? Почему я не могу этого сделать с собой?». Удивляясь скоростным результатам студентов, пришло решение направить эту энергию в себя.

Занимаясь со своими студентами,  я столкнулась со стилем Каллиграффити. Он мне очень понравился, я три года потратила на то, чтобы вырастить себя как художника. Сначала, подражая другим художникам, смотря на их работы, я училась. Стало понятно, что если просто скопировать чью-то работу, то ты не вырастешь. Год я училась именно написанию букв, готический шрифт, минускул, итальянский курсив, чтобы это было утонченно и красиво. 

Я решила применить их в новом творчестве. Но мне нужно было найти свою изюминку. Если представить, что 2000 человек работают в этом стиле по всему миру, то быть 2001 мне не хотелось. В отличие от тех художников, которые умеют писать только буквы, я еще умею рисовать. Поэтому, я решила соединить каллиграфию и изобразительные мотивы. Я сталкивала контрасты смыслов и форм на одном холсте, совмещая текстовые мотивы с гигантскими насекомыми, изображая привычно-маленькие предметы большими.

«Нові медіа - нова мова мистецтва» 9      «Нові медіа - нова мова мистецтва» 10

Когда я обратила внимание на себя и свой потенциал, мои картины стали более искренними, потому что я взяла за основу не работы других художников, а свою реальность. Я беру за основу свои впечатления, мысли и мечты, в картинах находит отражение то, что происходит в моей жизни, и людям результат нравится; они говорят «вот мы такого еще не видели». Это означает, что если основа – это работа другого художника, то ты будешь всегда вторым, а нужно быть первым.

– Чи проводиться і зараз твоя онлайн-школа?

У школы есть сайт, есть инстаграм, страница в Фейсбук, но я ею не занимаюсь. В силу того, что  мне просто не интересно возвращаться к старым идеям и еще у меня всего 24 часа в сутках и мне хочется заниматься дополненной реальностью. Там был один курс «Doodle art» (в переводе — искусство каракуль) на развитие креативности, еще один – комиксы. Мы провели 5 потоков и все. Я просто поняла, что я даю людям очень много энергии и не успеваю сама развиваться, а это очень важно – развить себя как художника. Я просто поняла, что я давала людям очень много энергии и не успевала сама развиваться, а это очень важно – развить себя как художника. Школа занимала   очень много сил и энергии. Сейчас огромное количество знаний можно получить бесплатно в онлайне. Кстати, у меня есть маленькая Академия по дополненной реальности. Там, правда, ещё курса нет, но я уже снимаю обучающие ролики на You-Tube (Spark AR Academy Ru).

– Чи були такі моменти, коли хотілося все кинути і почати займатися чимось іншим, зовсім віддаленим від мистецтва?

– Нет. Я с детства знала, что я хочу быть художницей. Мне повезло с родителями, они меня понимали и слышали. Мама отдала меня в художественное училище после 9 класса, сказала: «хватит мучиться с математикой, выбирай:  музыкальное училище или художественное». Я выбрала художественное, хотя музыкой занималась 8 лет. Я считаю, что, когда мы, художники, работаем постоянно, то в результате мы приходим к эмоциональному выгоранию. И в этот момент нужно не все бросать или менять профессию, а просто поехать отдохнуть. Когда устаю, просто переключаюсь на что-то другое. Это может быть путешествие или другая деятельность. Однажды, когда я почувствовала такое выгорание, я пошла на курсы актерского мастерства, потом я занялась конным спортом, танцевала хип-хоп, увлекалась сноубордом, лыжами, бильярдом, большим настольным теннисом. Я катаюсь на коньках, играю в гольф и умею управлять яхтой и серфом. И я все время в таком потоке изучаю что-то новое, например, сейчас я изучаю дополненную реальность. Делаю йогу, медитацию, я восстанавливаю своей внутренний резерв. Просто необходимо иногда отдыхать. 

«Нові медіа - нова мова мистецтва» 11– Ти пам’ятаєш свою першу роботу, якою пишаєшся і яка викликала емоції типу «Ваау! Оце так! Я так собою пишаюсь»? Яка вона була?

– Самая первая, это был мой автопортрет, с кудрявыми волосами, на стульчике. Эту работу взяли в художественный фонд арт колледжа. У меня было ощущение «вау». Там была вот эта внутренняя энергия и внутренняя красота. 

Вообще, я начала учиться с маленького зернышка, я не умела с самого начала круто рисовать, я рисовала примитивно. И я училась рисовать с одним педагогом, потом готовилась к училищу с репетитором, в училище нас учили рисовать по фрагментам: отдельно нос, глаза, потом уже голову. И потом, когда я уже на 3 курсе нарисовала свой автопортрет, используя темперу, написав в полный рост на холсте метр двадцать, вот это для меня было «вау». Я подумала «Боже, и я так могу. Я не могла так раньше». Надеюсь, он до сих пор хранится там.

– Який головний меседж ти хочеш донести до суспільства, яке, можливо, далеке  від мистецтва?

– Последние 3 года – это мотив веры в себя. Мои картины  философские  и не для массового потребления. Они и сильные, но в то же время и сложные, чтобы их понять, необходим истинный ценитель. Но сейчас все меняется и идет запрос на картины, которые возвышают людей. От многих галерей и арт-площадок я получаю запросы поделиться картинами, которые создаются на карантине. И подписывают свои письма «что б это было что-то позитивное». 

– Дуже складно прощатися зі своїми творіннями, коли ти їх продаєш чи віддаєш на виставки?

– Когда я делала «work in commission», то есть на заказ, это просто. Ты с собой внутри договариваешься, что за свое творчество ты получаешь гонорар. А когда ты делаешь для себя то, что ты хочешь сделать, и это уже часть тебя, прощаться сложно. У меня до сих пор есть работы, которые я не отпустила энергетически. Они до сих пор не продались. Сейчас я изначально, когда пишу работу, знаю, что она пойдет на выставку или будет где-то представлена. Я ее пишу с посылом, что ее купят коллекционеры. То есть, я себя ментально готовлю и мне не сложно. А в моих новых картинах, которые я буду делать, они даже не для меня, а для людей. Они вообще должны разлетаться как пирожки. Посмотрим. Для любого творца картины это детище, мы их рожаем, как детей, поэтому иногда это сложно. 

«Нові медіа - нова мова мистецтва» 12        «Нові медіа - нова мова мистецтва» 13

–  У тебе є агент? 

– У меня нет агента. Это касается вопроса арт бизнеса. Я считаю, что в Украине арт бизнеса не существует. Когда я поставила цель выйти на международный уровень, я решила учиться в бизнес школе в Стамбуле. У меня был наставник, мы продумывали стратегию продвижения. 

Чтобы быстрее идти, у меня было два ассистента, которые мне помогали, мы штурмовали весь Ближний Восток: звонили во все ключевые музеи и галереи, потом отправляли портфолио. Это одна такая рабочая стратегия для молодых художников. Необходимо брать себя в руки и что-то делать. Правда, мы не писали холодные письма, только после разговора мы высылали портфолио галереям, которые заинтересовались моим творчеством. Потом, когда меня взяли, я подготовила картины, отправила их, слетала в Дубай на открытие выставки. И после этого, я стала очень активно вести свою арт-жизнь, строить «network» на LinkedIn, потому что там очень много арт-дилеров, арт-консультантов, владельцев галереи и так далее. Потом я стала понимать, что такое арт-бизнес, как он устроен. Но это нарабатывается с опытом.

– Чому ти вважаєш, що арт-бізнесу в Україні не існує? Яка ситуація з цим у Східних країнах?

– Арт-бизнес – это модель, живой организм, в котором функционирует много составляющих: арт-дилеры, арт-консультанты, владельцы галерей и музеев, частные коллекционеры и художники, которые этот визуальный продукт продают и покупают. В Украине есть художники, которые создают, но у нас нет рабочей схемы, которая бы включала все составляющие. При условии знания английского языка, ты можешь выйти на мировой рынок. Но это длительный процесс, все покупатели наблюдают за успехами. Именно в Киеве есть арт-дилеры, но эта площадка очень «заасфальтирована», туда не пускают «чужаков». Если вы учились в Киевской академии искусств, то может быть появятся необходимые связи, чтобы, возможно, что-то у вас получилось. Также, у нас нет тех людей, которые покупают постоянно. Лучше, конечно, каждому художнику самому себя продавать, это означает: сформировать свою ценность, свое позиционирование, ответить на вопросы: «кто я?», «что я хочу донести?». Потому что, на мировом рынке украинские достижения не всегда кодируются. Даже слово «Киев» слышали не все люди. Иногда, когда говоришь «I’m from Ukraine», люди переспрашивают «Sorry, from UK?». Это немного печально, но это говорит о том, что Украина не в мировом контексте. С другой стороны, если говорить о Ближнем Востоке, то для них Украина – это где-то в Европе. Поэтому иметь в коллекции Европейского художника это большая честь.

«Нові технології, нові медіа – нова мова»

–  Як ти бачиш зараз розвиток мистецтва у Харкові: що подобається, що бентежить, що виділяє його? 

– В Харькове очень «вибрирующая жизнь», очень активная. Мне нравится Харьков, потому что он привлекает творческих людей, он всегда молодой, всегда активный, студенческий. Здесь очень много креативных проектов. В Харьков я всегда приезжаю учиться или за новыми идеями. Потому что у нас Украина очень развита технически. Она очень инновационная, в плане новых технологий, здесь развит Интернет, в то время как за границей с Интернетом проблема. У нас безлимит стоит 5 баксов в месяц и делай что хочешь. Полная свобода, пока что. А в Дубае очень мало свободы, очень дорогой и ограниченый интернет. Вот мы живем в Украине, и кто-то думает, что за границей лучше. Хотя, я не могу сказать, что не прям всё, но многое у нас более развито. У нас больше свободы, пока еще. Много возможностей, которыми нужно пользоваться. Я общаюсь с харьковскими художниками, которые интересуются новыми технологиями и которые сейчас живут за границей, но они все равно возвращаются в Харьков и приносят новые проекты и идеи. Поэтому, Харьков такой живой город.

– Розкажи, чим ти зараз займаєшся у своїй творчій кар’єрі?

– В связи с событиями, я сейчас увлечена дополненной реальность. И могу сказать, что это становится все более актуально. Поэтому, сейчас мои силы направлены именно в это русло. Я буквально вчера обнаружила, что на платформе «Unity» открыт доступ на 3 месяца, и я уже зарегистрировалась и прохожу там обучение.

 – Чим саме ти займаєшся у доповненій реальності?

– Сейчас конкретно, я дополняю одну свою абстрактную картину, что б там был трекинг и трекалась дополненная реальность (AR) на конкретную картину. В принципе, мне нравится дополненная реальность, которая сама по себе существует в дополненном мире. То есть, не нужно ничего кроме кода или ссылки. В принципе, сейчас возможности AR очень маленькие. Сейчас можно создать сцену весом не более 4 Мб, потому что, все адаптируется под телефоны, чтобы они вытягивали.

–  Ти створила першу доповнену  скульптуру: «Народження Каліграфії». Розкажи про неї.

Дополненная реальность существует достаточно давно и первое такое всем известное игровое «творение» – Pokémon GO. Появление виртуальной каллиграфии – это скульптура, которая создана исключительно в дополненной реальности. В основном, сейчас люди создают дополненную реальность с помощью разных приложений: они сканируют свои реальные скульптуры, потом трекируют их и запускают в дополненной реальности. Но это настоящие, «живые» скульптуры. Они существуют в реальном мире. Но таких скульптур, которые созданы в дополненной реальности и остаются только там, я еще не встречала у других художников.

Если бы люди до меня не создавали дополненную реальность, то у меня и мысли бы не было ее делать. На данный момент, таких проектов по дополненной реальности как мой, пока еще нет, и в ближайшем будущем месяца 3-4 меня не догонят. У меня возникла идея: найти международные издания, чтобы сделать пресс-релиз, что бы запатентовать первое место на эту скульптуру.

Новые технологии это круто, много всего интересного узнаешь. Меня интересует вопрос такинизации произведений дополненной реальности. Есть решения для диджитал искусства, но для 2D и видео, а для AR еще нет. Вот и мне было бы интересно это сделать. Но как это сделать я пока не нашла решения. Было бы интересно.

– Що підштовхнуло до створення цієї роботи?

– Меня вообще к работе в дополненной реальности подтолкнули работы нашего Ромы Минина. Когда он через «SIMО AR» делал интересные проекты. Приложение ограничено по функционалу, но, в то же время, простое. Рома был одним из первых, кто применил в своем искусстве дополненную реальность. И у меня был вопрос: «как он это делает?».

Если говорить о работе «Рождение Каллиграфии», я ее создавала для Дубайской выставки. Первоначальный импульс ее создать был не для художественной выставки, а для выставки инноваций «Дубаи Экспо 2020». Мы (я и моя команда) делали стратегический план по выходу на мировой рынок и очень интересная задача для нас -попасть на мировую выставку в Дубае. В голове я просто прокручивала: «что можно такого инновационного сделать, чтобы могло совмещаться с моим искусством?». Плюс, повлиял также тот факт, что все Харьковские мероприятия, которые проводил Артхаб “Самокат” с Никитой Худяковым, связаны были с дополненной и виртуальной реальностью. И все эти факторы смешались и появилось желание показать что-то новое. А почему именно Каллиграфити –  скульптура, потому что художник, когда работает и развивает свой стиль, то нужно работать и создавать все в этом стиле, чтобы быть узнаваемым. Поэтому, именно Каллиграфити я использовала в дополненной реальности. Без большого опыта она получилась такая, какая она есть она есть –  и она крутится. Сейчас я хочу сделать дополненную скульптуру, чтобы каждая деталь крутилась, то есть добавить больше анимации и эффектов.

– Вона має якийсь меседж?

– Да. Показать миру момент рождения каллиграфии от идеи. Именно погрузить людей в эмоцию, когда создается какое-то незабываемое событие, которое создает новые эмоции. Когда происходит рождение из идеи во что-то новое и классное. Тут идет больше привязка к эмоциям.

С этой скульптурой произошла одна забавная ситуация. Я возвращалась из Дубая в Харьков  бизнес-классом и рядом со мной летел  коллекционер. Я ему показала свою дополненную скульптуру, а он подумал что это настоящая и говорит: «это все из золота? Сколько же она стоит?». Т. е. он подумал, что эта скульптура реально существует и она сделана из чистого золота. И это тоже классно, это игра смыслов. Люди не понимают: существует это в реальном мире или в другой реальности. Расширяется сознание людей.

– Які проекти зараз ключові в твоїй діяльності?

– Ой, я сама за собой не успеваю. Каждый день приходят новые идеи, потому что сейчас настолько все активизировались в онлайн, все выставки проходят онлайн. Сейчас новых проектов у меня 5, в которых я хочу поучаствовать. К сожалению, те, которые планировались до карантина, закрылись, но «как грибы» растут новые задачи и цели. И на данный момент можно и нужно учиться новым технологиям и новым направлениям. Все ресурсы масштабируются глобально и я, в том числе.

Сейчас, например, в этот четверг (23 апреля) я участвую в арт-баттле, где нужно нарисовать картину за 20 минут. Бренд, который это проводит, из Канады. Они проводили арт-баттлы во всем мире. 17 Апреля я должна была бы принимать участие в арт-баттлах в столице Саудовской Аравии Эр-Рияде. В связи с карантином,  все будет происходить в онлайн режиме, я уже записала видео-приветствие и записала видео, как я 20 минут рисую работу. И, по сути, соревнуются эти записанные работы, они пускаются в стрим, где параллельно 3-4 художника рисуют. И зрители голосуют. Правда, я первую картину нарисовала за 9 минут, вторую за 11. Я думала, мне будет сложно, но уже и опыта много и выплескивать эмоции на холст это очень здорово, поэтому получилось даже быстрее и легче, чем ожидала.

Второй проект –  он уже благотворительный, по сути это открытый аукцион. Его делает Игорь Абрамович, украинский арт-дилер и его команда. Художник рисует картину в прямом эфире и коллекционер покупает ее за маски. 200 масок минимальное количество. И эти маски потом передаются в госпитали. Меня поставили в очередь на 21 мая. Но надеюсь, что до 21 мая маски будут не актуальны.

Я сейчас еще провожу арт-терапию, я хочу излечить весь мир. Это не в виде каллиграфии, а пока что в форме прямых эфиров и в форме  арт-терапевтических занятий. Их можно посмотреть в Instagram (veradg.official). Сейчас, может, выплесну эмоции и возьмусь за более сложные проекты.

– Ти вважаєш що технології та медіа це нові можливості?  

– Главная функция искусства – это познавательная. Когда, например, молодые художники начинают свой путь, понятное дело, что они много кого копируют и много кому подражают. И это способ познания себя в полной мере. А новые технологии, новые медиа, это новый язык, с помощью которого ты выражаешь свои мысли о мире. И они позволяют быстрее перемещаться в пространстве. Например, арт-работу дешевле, легче и быстрее переправить с помощью новых технологий, чем материально. Конечно, при условии что это New Media Art. Отправляя физическую картину почтой, нужно понимать, что пересылка картин стоит достаточно дорого и есть риски того, что с ней может что-то случиться или она застрянет на таможне на долгое время. 

Безусловно, новые технологии и новые медиа – это новые возможности. С развитием Инстаграм,  ищешь публикации по хэштегам и уже не запоминаешь имен или стилей. Но ты видишь, сколько классных художников во всем мире, какой классный контент они создают. И он создается ежедневно. Идет поток этого творческого визуального ряда, и я, конечно же, подчеркиваю что-то для себя. Но это происходит и обновляется настолько быстро, что не всегда успеваешь отслеживать новые тенденции.

– Що б ти порадила молодим артистам, які ще не вміють будувати комунікацію з іноземними партнерами: менше приділяти уваги новим медіа або навпаки?

– В эру интернета не уметь строить коммуникацию – значит не быть представленным в Интернете. Основные проблемы для талантливых художников: отсутствие желания, отсутствие цели, языковой барьер. Если они те художники, которые боятся социальных сетей и вообще не коммуникабельны, у них должен быть человек, который бы их продвигал. Иначе  они так и останутся незамеченными. Но в наше время нужно регистрироваться в социальных сетях, на разных сайтах, активно вести свои страницы. Это поможет развить себя и свой бренд. Что можно посоветовать?  Просто развиваться, быть в тренде, гореть идеями, выражать себя, искать новые возможности и участвовать где только можно. Если сидеть и ничего не делать, то ничего не будет. Необходимо проявлять себя всеми способами

– Існує такий стереотип, що чоловіки кращі і крутіші в мистецтві, ніж жінки. Чи так це, на твій погляд?

– На моем опыте женщины-художницы везде. Они доминируют и их очень много. У нас в академии в группе было 3 мальчиков и 7 девочек. Эта ситуация длится уже на протяжении 25 лет. Девочки идут больше в искусство, мальчики в архитектурный, сейчас больше учатся на программистов. Я всегда думала: «где же мальчики, неужели они не рисуют». В прошлом году, когда я занималась 3D моделированием, поняла, где все мальчики, которые хотят рисовать. 

В последнее время я часто вижу на Linkedin то, что женщины-художницы борются за свои права. Не знаю, меня никто не ущемлял за столько лет. И на выставках я встречаю многих женщин, они доминируют.  На самом деле, есть стереотипы, а жизнь показывает другое. Люди, которые готовы принять инновации, они есть и живут где-то в другой стране. Так что, долой стереотипы!

Читайте також

«+/- нескінченність» Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину?

Що цікавого відбувається на далекому сході України? Напевно, що нічого. Судячи з репортажів телевізійників або новин з різних інтернет-видань, Донбас- це трагічний регіон, де майже жодного дня у ході бойових дій помирають люди, де політична ситуація більше нагадує розбірки бандитів з 90-тих, де звичайні шахтарі вимушені раз за разом  проводити мітинги та протести, бо їхнє керівництво вже півроку не виплачує робітникам заробітну плату. Звичайно, все це правда, регіон дійсно дуже складний, але насправді імідж, який створює інформаційне поле України, щодо далекого сходу трохи гіперболізує дійсну ситуацію. Людина, яка ніяк не пов’язана зі сходом, та не має великого бажання розібратись у всіх його цікавинках, нічого, крім перерахованих вище сумних фактів знати не буде. Ось, наприклад, спробуйте згадати, з чим була пов’язана остання хороша новина про Донбас, яку ви бачили?  Хоча, коли ви востаннє взагалі зустрічали хорошу новину про цей регіон? Можливо, тут таких немає? Насправді, паралельно всім бідам індустріального краю, активно ростуть соціальні, культурні, освітні ініціативи та проекти. Не дивлячись на всі негаразди та виклики, жителі Луганської та Донецької областей не втрачають надії у світле майбутнє, та крок за кроком працюють над розвитком свого рідного краю. Нажаль, інформація про це не так часто з’являється у широкому медіа просторі. 

Культура є головним показником розвиненого суспільства. Саме по рівню розвитку культури можна визначити реальний стан контексту у якому «живе» та чи інша громада, але, насправді, новини про культурне життя Донбасу зустрічаються у інформаційному просторі найрідше. Але, наразі цілком можливо отримати актуальну інформацію про сучасне культурне життя далекого сходу на 75 друкованих сторінках журналу «+/- нескінченність». Хоча, поки-що історії зі сторінок журналу географічно розташовані у Луганській області, про Донеччину, на жаль, необхідну інформацію треба шукати самому.

Локальний журнал «+/- нескінченність» ставить перед собою задачу зробити друкований огляд по всім цікавим подіям у культурному та мистецькому житті регіону, розповісти історії людей, які так чи інакше, долучаються до ініціатив у креативних сферах Донбасу, про митців та музикантів регіону та інше. Наразі надруковано тільки 4 промірники, а сам журнал можливо безкоштовно скачати у електронному варіанті. У часи, коли інтернет медіа розвивається дуже широкими кроками, робити журнал про непопулярну у народі тематику виглядає, як старомодна данина шани журналам «неформату», хоча, чи так це?
Журналіст та культурний діяч В’ячеслав Бондаренко через події 2014 року, був змушений разом з сім’єю покинути рідний Луганськ. Наразі, він проживає у Києві, але досі вважає Луганщину своїм домом. Створити свій журнал про Луганщину – давня ідея, яка, нарешті, перейшла в стан активної реалізації. Слава переконаний, що культура Луганщини, не дивлячись на закритість і складну долю області, має достатній потенціал, щоб присвятити йому не один журнал. У березні вийшов перший номер журналу, наразі йде активний збір коштів на друк першого тиражу, але навіщо Україні саме друкований журнал про сучасну культуру Луганської області? Для відповіді на це питання  ми трохи поговорили зі Славою:

«+/- нескінченність» Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину? 14
Вячеслав Бондаренко з першими примірниками журналу

Журнал та Луганщина.

  • Розкажи трохи про журнал, яка його головна ідея, про що ви пишете, і чому саме журнал а не, наприклад, медіа портал?

Це журнал про сучасну культуру та мистецтво, взагалі він називається «+/- нескінченність», і такий підзаголовок : «Локальный журнал о всеобщем». Мається на увазі, звичайно, «п*здець», але, тут у кожного своє «всеобщее», не треба описувати. 

Ми знаємо, що після 14 року дуже багато людей переїхали, але для багатьох, як для мене, наприклад. Луганщина залишається малою батьківщиною. Дуже багато людей цікавляться, що там відбувається, крім того, їм хотілось би долучатися до процесів, які відбуваються у культурному секторі…Тож, головна ідея, це, по-перше, звичайно, як і у всіх ЗМІ інформувати про те, що відбувається, по-друге –  це бути таким інформаційним майданчиком для творчих людей, розповідати про їхні проекти, якісь здобутки та таке інше.

Чому саме журнал, а не інтернет видання? Розумієш, якщо це буде інтернет портал, є така вірогідність, що люди будуть клікати тільки на якісь знайомі назви, прізвища…Наприклад, якщо ми пишемо про режисера театрального, який поставив оперу «Дон Жуан» у Сєвєродонецьку, то щось мені здається, що мало хто з молоді буде читати про це…Навіть  про хлопця з Лондону, який у Сєвєрі зробив рейв вечірку на заводі, прочитають тільки ті, хто був на цьому рейві. А ось коли людина отримує журнал, спочатку сторінки погортає, потім якісь новини прочитає цікаві, розмальовку розмалює, якісь інші забавки…а потім, може, він і прочитає ці лонгріди, статті, інтерв’ю…Таким чином він і долучиться до сучасної культури та мистецтва Луганщини. А може, ще й комусь дасть почитати цей журнал, а може, щось цікаве зробить сам, напише нам…Це така секта. Раніше журнали, у моїй молодості, були «сектообразующими», скажімо так. Тобто, журнали «Птю», «ОМ», «ШО»…ну, якщо людина тобі казала, що вона читає ці журнали, ти вже дуже багато про неї розумів. Ось для цього ми робимо цей журнал. І треба відразу відмітити, що він планується бути безкоштовним, це дуже важливо. Я розумію, якщо ми будемо його продавати, навіть задешево, ніхто не буде купувати, бо молоді, поки-що, звичніше свої гроші інвестувати,  у квитки в кіно, або пиво, ну все нормально з цим, але, поки-що, думаю, що навряд чи хто-небудь буде купляти журнал.

  • Як ти вважаєш, чи потрібен Україні саме друкований журнал про Луганщину? Чи планується розповсюджувати його по іншим країнам?

Здається у 15 чи 16 році, у Києві презентували такий проект, «віртуальний музей Луганського мистецтва та активізму», Ярослав Мінкін його робив з колегами. На цю презентацію прийшло стільки народу…дуже багато, дуже…це була не тільки діаспора Луганська. Це було для мене таке підтвердження, що люди цікавляться. Хоча, напевно, якщо була б презентація не тільки про Луганщину, але, наприклад,  про Хмельниччину, то теж було б багато людей. Україна дуже велика країна, ми, на жаль, не все знаємо, що там у сусідів в регіонах відбувається, тож я впевнений, що зацікавленість буде. Звичайно, розповсюджувати його я планую не тільки по Луганщині, в першу чергу, це будуть міста, в яких найбільша кількість вимушених переселенців, це Харків, Київ, Дніпро та Запоріжжя, якщо я не помиляюсь. Це будуть якісь хаби, арт-майданчики, деякі бібліотеки. Я дуже хочу, щоб кожен примірник журналу потрапив до людей, яким він цікавий. Ну а про інші країни я не знаю поки що…Ти розумієш, я би дуже хотів, дуже-дуже…навіть коли я готував цей номер, я був у «Чеському Центрі Культури»…Є одна тема, яка не ввійшла у наш журнал, я її планував, але мені були потрібні експерти саме з Чехії…Люди, яких мені порекомендували, на жаль нічого не відповіли. Мене дуже цікавить європейський досвід з питань сучасної культури та мистецтва…Тож, я сподіваюсь, якщо журнал буде виходити далі, ми зможемо вибудувати, таку співпрацю з Європою.

  • Чому для тебе важливо писати саме про Луганську область і чому Донецька область так мало фігурує у журналі?

Тому що я, як мені здається,  добре знаю саме Луганську область. Ти розумієш, Луганщина, дуже, така, не маленька…Наприклад, Ізраїль, він має площу меншу, ніж Луганська область. Або острів Ямайка…Я якось дивився площу держав у Вікіпедї, і Луганщина вона така, як країнка маленька…Не дуже велика, але не дуже маленька. Так чому така територія не може мати свій регіональний журнал про культуру? Як мені здається, такі журнали мають бути всюди, ми всі різні…Мені було б дуже цікаво дізнатись про Харківську, Сумську область, почитати про щось, що мені невідомо. Не всі, хто мешкають на Луганщині, знають своїх, так би мовити, «однодумців», або людей, які роблять щось круте. Тому, мені здається, краще писати про Луганщину, ніж про весь Донбас, неможливо, як кажуть, «впихнуть невпихуемое». Звичайно, про Донецьку область теж буде, але фокусуємось ми саме на Луганській. Необхідно відразу відмітити, що ми не будемо, як та кілька, у власному соку варитись, та розповідати не тільки Луганчанам про Луганчан. Це будуть персоналії цікаві, митці, проекти, досвід яких можливо перейняти на Луганщині.

Почнемо з Луганщині. Можливо, потім і про Донеччину будемо писати та розповсюджувати. Але поки що треба ставити перед собою цілі, які можливо досягнути, працювати на дві області – то це й збільшення тиражу, ускладнення логістики, пошук тем, журналістів…  

  • Не боїшся ти, що історії про Луганщину швидко закінчаться?

Ні! Не боюсь. Спочатку боявся, думав, що треба робити один номер в квартал, потім почав робити перший номер, а там в голові вже другий, і я подумав, що вже є ідеї і для третього, і четвертого…І це теми  як з минулого, так і сучасного, а скільки ще тем буде у майбутньому? Тому я зовсім не боюсь, що теми закінчаться…В планах випускати один номер раз в два місяця. Але в нас немає коштів і дуже мала редакція…Але, якщо закінчаться історії на Луганщині, то там ще Донеччина є…це я жартую.

Ну так, є…І паралелі і перпендикуляри, все є. Ну, слухай, це теж історія…Маня Ромашкіна, це моя подруга, можна сказати, що ми починали разом, коли в неї виникла ідея арт-резиденції, вона шукала назву, спитала мене, чи можна, щоб це був «+/-», бо вже були виставки, люди вже якось знали…Ну і я сказав, добре, згодом, вона зареєструвала громадську організацію…Але, на жаль, ми зараз не часто спілкуємось, Маня робить рейви, а я роблю журнал, співпраці якось немає, тішить те, що ми робимо одну справу, та сподіваюсь на те, що співпраця налагодиться.

Ідеї та сенси

  • Як з’явилась ідея створити свій журнал?

Я зрозумів, що хочу жити у світі, де люди читають такі журнали, один одному передають з рук в кури і кажуть: «ось, дивись, ти читав, тут інтерв’ю класне? А ось тут огляд фільмів, або альбомів»…щось гарне таке. Ну і я вбив собі в голову, що це необхідно робити, і почав працювати, спочатку сам писав матеріали. Ну, звичайно, спочатку концепцію описав, щоб самому було зрозуміло, що я саме хочу від себе…Потім, почав малювати макет, рубрикацію. Та шукати того, хто мені це все зверстає…При бюджеті в +/- 0, це завдання таке, складне дуже, бо всі працюють, у всіх немає часу…Але журнал немаленький, 75 сторінок, я розумію, що обсяг роботи великий, тому і часу треба приділити багато, при тому, що я хочу, щоб було щось таке, чудернацьке, іноді…І я знайшов таку людину, це Ярослав Шабалін, він теж з Луганська, ми дуже давно знайомі. В нього на той час не було роботи, тож він волонтером вписався, але я дуже сподіваюсь, що ми надалі будемо співпрацювати, бо він дуже класний дизайнер і верстальник.

  • Як треба  розуміти “+/- нескінченність”? Розкажи чому саме таку назву обрали?

Це дуже довга історія… по-перше, мені сподобалось, як це буде схематично виглядати…ну в нас це виглядає як 3 знаки…крім того, це такий оксиморон, не може бути плюс мінус нескінченності, це всім зрозуміло, але воно є, це щось таке, незвичайне. По-друге… у 2010 році я робив виставку сучасного мистецтва у Луганську, це була перша така виставка, масштабна, Open Air у вересні, у Луганську. На той час, не було галереї сучасного мистецтва, та й зараз немає…хоча минуло вже шість років, може вже є якась, галерея сучасного ЛНР мистецтва…Ось, я робив цю виставку і вона мала назву «+/- 15». Така назва була, бо саме остання така виставка була приблизно 15 років назад, десь у 1995,  наскільки я пам’ятав, теж така  Open Air виставка сучасного мистецтва, ну, та той час сучасного. Та саме 15 митців мало взяти участь у виставці, як мінімум, я пам’ятаю, що на афіші було 15 прізвищ та імен. Ось, на наступний рік ми вже робили виставку під назвою «+/-16», потім 17, а потім  почалась війна, напевно, остання виставка у Луганську була у 2014 році, у такому арт-хабі «Десятий цех». Та ще у 2014 році у нас була своя локація на «Гоголь Фест» у Києві, але вже мала назву «+/- Луганськ»…Тобто цей «+/-» за нами якось закріпився…Мені дуже подобається це сполучення, плюса та мінуса, бо, як відомо, плюс на мінус дає енергію. «+/- нескінченність», це така кількість творчих людей, ідей, які мають розміститись під нашою обкладинкою.

«+/- нескінченність» Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину? 15
Фото з виставки “+/- Луганськ” на фестивалі “Гогольфест”
  • Розкажи про свій досвід у журналістиці.

Ой, слухай, ну…Дуже я не люблю ці біографії розповідати…ну, він є, цей досвід. У 1995 році поступив у Луганську, на перший набір. Почав писати навіть раніше, ще з 1993, у газету «Молодёжные Новости»…Саме це й мій досвід. З 2000 року почав працювати, як журналіст, потім – як редактор, потім –  як головний редактор…Був редактором декількох видань, тобто досвід є. Але, щось мені вже не приносить задоволення працювати у редакціях, не те, щоб я працював у всіх, але я бачу, що відбувається, тож вирішив зробити своє власне ЗМІ, поки що, я сподіваюсь, що це потрібно не тільки мені. Але не тільки я тут над журналом працюю, я ж тут не єдиний професіонал. Всі, хто працюють над журналом, мають дуже багатий досвід, як у дизайні, верстці…Та всі ці люди, так або інакше мають відношення до Луганську, хтось проживає у Луганській області, хтось на непідконтрольній території, хтось у Києві, або інших містах, але всі мають відношення як до Луганщини, так і до культури та журналістики.

Робочі процеси 

  • Наскільки велика команда?

Таке питання, складне…Ось цей журнал, який зроблений, він є у електронному форматі і навіть надруковано 4 екземпляри…ось цей журнал робили 3 людини. Це я, верстальник та літературний редактор, декілька матеріалів писали журналісти на замовлення моє, але десь 75% статей мої…Дуже багато людей долучалось на різних етапах, хтось допомагав верстати, але не було часу  завершити, хтось надав свій офіс нам під редакцію, хтось, ще щось робив…А так, дві людини постійно працюють, та літредактор вичитує, потім, коли все готово.  По суті, цей номер вже третій…ні, другий, бо…хоча, ні, третій, слухай, тут важко порахувати, бо спочатку ми зробили один номер, потім другий, потім, ми другий номер переробили і вийшов третій номер. Перші номери, вони, я б сказав, «чорнові», по суті, номер один, але як я казав раніше, долучались люди на різних етапах, в тому числі журналісти з Сєвєродонецька, навіть з територій непідконтрольних, окупованих, як на мене, це дуже круто.

  • Чому журнал має бути саме друкованим? Та як ви шукаєте фінансування? Подавались на гранти, чи краудфандинг?

Так, ми шукали фінансування, в першу чергу –  гранти. У минулому році я 4 рази подавався і жодного разу нічого не отримав, тільки загубив дуже багато часу, та прийшлось переробляти перший номер, бо інформація була вже застаріла, щось зовсім випало, щось зовсім переписали, повністю змінилась верстка, тож ці очікування відповідей від грантодавців дуже багато часу у нас забрали. Залишився для нас тільки шлях краудфандингу. Спочатку, я думав подаватись на «Спільнокошт», або, щось таке інше, дуже багато платформ…Але, на багатьох таких краудфандинг платформах ти отримуєш суму тільки коли збереш її повністю , а якщо не зібрав повністю, відсоток, який утримує платформа, зростає. Так, як я розумію, що сума, яку ми збиремо, буде не дуже велика,  кожна копійка цінна, тому я вирішив цей збір коштів провести у Facebook. Я порадився з людьми, які вже займалися краудфандингом, та зрозумів, що все одно на першому етапі, а ми саме на ньому, необхідно свій проект у соцмережах розповсюджувати. «Спільнокошт» трохи ускладнює цей момент. Тож, наразі я веду збір грошей через Facebook, розповідаю про наш проект. Журнал вже є у відкритому доступі, кожен може його скачати, прочитати, безкоштовно, можна навіть викладати його кудись, залишати посилання… Але, це саме про електронний варіант, та я зараз розумію, що читають його тільки ті, хто в темі. Я дуже сподіваюсь, що під кінець карантину, ми зможемо зібрати якусь суму, зараз це вісім з половиною тисяч, не багато відносно суми на тираж, який ми хотіли, це 50 000 гривень на 3000 екземплярів. Сподіваюсь, що коли буде перший тираж,  далі може буде і легше, як мінімум, карантин закінчиться, наразі людям може на хліб не вистачати або на квартиру, що там говорити  про якісь там журнал, але я сподіваюсь, що після першого тиражу буде полегше, якщо ні, то тоді, на жаль, мені нічого не залишається, як  поки що залишити цю ідею, але дуже не хочу цього.

  • Які труднощі заважають створенню нового випуску? 

Ха! Ну…Відсутність грошей…Це майже єдина наша проблема. Ти розумієш, дуже багато ідей, дуже багато тем…Але підтримує зараз не те, що з’явились якісь уже гроші, а те, що я бачу –  це потрібно…Коли я читаю відгуки, мені стає ну дуже радісно, я розумію, що це «воно». Але я декілька разів бачив, що коли діляться посиланням на електронний журнал, кажуть типу: «Ні. Я почекаю друкований». Та і я розумію, що він вже трішечки застаріє, його в січні зробили повністю…Дуже сподіваюсь, що після карантину ми його надрукуємо, ще треба буде його на Луганщину привезти і там розповсюдити, але на цьому етапі найскладніше зібрати кошти, потім, можливо, будуть інші виклики…Ну, ще є одна проблема, бо наразі я майже всім займаюсь один…Ну, розповсюдженням посилань, робота в соцмережах…Якось не хочу когось напрягти зайвий раз, якось незручно, хоча, люди іноді самі хочуть допомогти…Велика їм за це дяка.

  • Чи є партнери, які допомагають у роботі? Які плани по розвитку проекту?

Ось коли ми почали робити цей остаточний варіант, у той час був майже дедлайн подачі заявок на  УКФ. Тоді я звернувся до свого давнього друга, з яким я навчався саме в журналістиці, Артема Соколенко з пропозицією разом написати цей проект, у нього своя піар- агенція, «Красні» називається. Він зацікавився, але ми її так і не написали, на жаль, але він надав свій офіс під редакцію, ми там два тижні працювали, робили з нуля номер, він надрукував за свої кошти 4 екземпляри  цього журналу. Дуже підтримував, і я сподіваюсь, що ми надалі будемо співпрацювати…В нього є пара ідей як зібрати необхідні кошти…Крім журналу, ми хочемо робити такий «промоушен» цікавий, тобто, кожен номер, в ідеалі, ми будемо супроводжувати подією, тобто, це може бути якийсь концерт або створення арт-об’єкту, або, наприклад, етно експедиція…це цікаво, але треба зібрати додаткові кошти…

«+/- нескінченність» Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину? 16
Ярослав Шабалін з першими друкованими примірниками журналу

Зараз партнерів у нас не дуже багато, ми дуже сподіваємось, що в майбутньому їх буде більше, ми готові розглянути будь-які пропозиції, але не від якоїсь політичної сили….

Ще можу доповнити, що всі ці події, про які я казав, вони будуть прив’язані до теми номеру журналу. Тобто, у кожного номері журналу буде своя центральна тема, і ось ці проекти, які ми плануємо, будуть ілюструвати матеріали з журналу, вже у реальному житті. Я не буду зараз розповідати, які саме ми плануємо події, але можу сказати, що буде дуже цікаво.

  • Як можна допомогти журналу?

Та як?…Дуже багато чим можна допомогти…Ну, по-перше, це навіть не гроші, хоча, гроші –  це дуже-дуже важливо, але, ще дуже- дуже-дуже важливіше –  це розповсюдження цього журналу. Якщо, наприклад, ви його скачали, а я дуже сподіваюсь, що після цього матеріалу ви це зробите і вам він сподобається, то, будь-ласка, у себе на сторіноньці  наше посилання розмістить, ну і там друзям порадите почитати…По-друге,  це, звичайно, гроші. Якщо у вас там є бізнес, то ми можемо його прорекламувати, якщо це не буде нашим принципам життєвим суперечити…Це  ніякого алкоголю, тютюну, або азартних ігор, це все ж журнал для молоді…По-третє, нам можна допомогти ідеями. Якщо у вас є теми, якщо ви робите  щось цікаве, або знаєте когось талановитого, але скромного, то пишіть нам у редакцію, розповідайте про себе. Крім того, якщо ви вже прочитали, нам буде дуже приємно, якщо ви напишете нам, та скажете, що ми молодці.

За цим посиланням ви можете скачати журнал: http://surl.li/bgcy
Слідкувати за проектом, та підтримати його, ви зможете через групу у Facebook: https://www.facebook.com/PlusMinusBeskonechnost
Якщо, є ідеї, теми або зауваження, пишіть сюди: https://www.facebook.com/slava.bo1

Продезинфікувати руки - продизайнерувати маску

Продезінфікувати руки – продизайнерувати маску

Для багатьох маски стали сьогодні не лише захисними “знаряддями” проти вірусу, але й ще одним аксесуаром, що доповнює стиль. Звичайно, нам не варто таким “модним” чином нехтувати наслідками та серйозністю пандемії. Проте, поки ми не бачимо крізь маску посмішки один одного, можливо, ми зможемо побачити щось інше? 

Часом ми носимо одяг, щоб самовиразитися. Аксесуари – не виключення. Forbes виділив 20 креативних масок зі всього світу, серед яких (хочеться трохи з гордістю це сказати) є наша українська дизайнерка – Юлія Крос.

https://www.instagram.com/p/B-xRRe6JyUU/

У своєму інстаграмі Юлія, відкриваючи нову колекцію SAVE AROUND, повідомляє, що це все – не просто заклик, але філософія сьогодення. Дизайнерка стверджує, що маски були створені на чисельні прохання клієнтів бренду. Вони виготовлені з італійського щільного котону та екошкіри, в стриманому та мінімалістичному стилі бренду Yulia Kros. Для оздоблення використано металеву блискавку і фатин. Дізнатися ціну та замовити собі таку маску можна в інстаграмі Юлії.

https://www.instagram.com/p/B-CDW7Fp_bt/

Хитромудро оздоблені модні маски можуть здатися не найкращим практичним варіантом. Проте, для Voravaj Bangkok “мода – це життя”. Дизайнер Воравай експериментував із масками ще до спалаху епідемії, оскільки в Бангкоці, столиці Таїланду, було сильно забруднене повітря. Тоді маски стали частиною повсякденного гардероба. Так, одного разу, Воравай побачив жінку в гарній сукні та медичній масці, і цей момент перевернув його бачення речей. “Її стиль навіював такий контраст, і це стало моєю точкою відліку”. 

На оздоблення кожної маски з кристалами дизайнер витрачає від 36 до 84 годин. Такі маски не призначені для продажу. Воравай прагне, аби інші люди також надихалися світом навколо і змогли відкрити в собі креативність упродовж ізоляції.

Дизайнер Келсі Гарнер створює маски для обличчя з веселих тканин із метеликами, полуницями та коров’ячими плямками, тоді як африканський бренд Zimbowties вірить, що мода може допомогти креаторам Зімбабве об’єднатися та разом створити унікальні маски з відрізків тканин.

https://www.instagram.com/p/B_SuPhoFdP-/?utm_source=ig_embed

Деякі бренди використовують політику “продати одну маску, пожертвувати другу”. Так K.S. Garner з кожних двох куплених масок даруватиме дві наступні робітникам на передовій у лікарнях, а гендерно-нейтральний бренд Colty – ЛГБТ-центрам.

Підемо тепер натхнені шити свої маски? Нехай цей час ізоляції стане для нас можливістю побачити відомі раніше речі по-новому.

Читайте також новину про маски на 3D-принтері від Adidas!

Комікс УНР

Перший Комікс УНР

В 2016 році в Україні наші земляки змайстрували перший комікс «The Will» про війну УНР з Росією. Формат коміксу дав змогу розважальним шляхом зазирнути в ті часи та засвоїти уроки, які українці ще не засвоїли, показати співпрацю політичних лідерів того часу.

У дискусіях щодо нових матеріалів ми досліджуємо нові соціально-культурні  явища, тренди, стартапи. Тож комікс не лише розвага, а й унікальне проведення часу для дослідження нового.

Історію важливо пам’ятати, щоб не допускати попередніх помилок. Адже всі незасвоєні уроки мають тенденцію повторюватись, як 2 лютого у фільмі “День бабака”, доки ми не усвідомимо суть. Ворога треба знати в обличчя, щоб не піддаватися його маніпуляціям і бути самому собі господарем.

Bill Murray Clock GIF
Мені пощастило познайомитись з Ольгою Вознюк, яка відповідає за історичну підкованість видання. В інтерв’ю ми обговорили гарячі деталі коміксу, які обурили росіян і розтлумачили логіку “совка”.

– Наскільки ваш комікс можна вважати історичним?

Комікс створений у жанрі альтернативної історії з елементами фантастики та горору. Тож на звання історично-достовірної праці, ми не претендуємо. Проте, для мотивації читачів подальшому вивченню та дослідженню цього історичного періоду, ми імплементували в сценарій відомих історичних осіб реальні факти та історичні цікавинки, що побутували в ті часи.

– Що спільного між росіянами проти яких воюють українці та істотами в коміксі?

Наша команда використала художній прийом, щоб показати «бездушну колективність» противників у вигляді зомбі. Це «совок», який вірить всьому замість того, щоб самим шукати вірну інформацію, вони не включають критичне мислення, а їдять те, що їм дають. Та ідеологія використовувала лозунги до найменших людських потреб, грала на заздрощах, низьких якостях. Так змальовували тих росіян, які піддалися на агітації. Вони своє збагачення ставили нижче людського життя. Зараз такі люди теж є. Серед сусідів, що мають імпералістичні погляди. На жаль, ця ідеологія нікуди не зникла і про це варто пам’ятати.

Олю, що ти вкладаєш в значення слова «совок»?

«Совок» – це бюрократична машина, що стирає в людині індивідуальність, аргументуючи це «колективністю».

Ні, я не проти колективності, але колектив мають складати особистості. Індивідуальність – це важливо, але індивідуальність не повинна шкодити, не повинна привілеювати над індивідуальним рішенням іншої індивідуальності, не «душити» лідера. Також ознакою «совка» – є надання значнішої уваги зовнішнім формам, ніж внутрішнім.

А ще ювілейність – коли треба відсвяткувати, бо треба. Прикладом є щорічне святкування дня перемоги в Другій Світовій війні.

Чому вирішили висвітлювати війну тих часів, а не сучасну?

Бо ці часи не висвітлювали, а період цей впливає і на сьогоднішній день. Часто буває, що найдрібніша річ може змінити світогляд людини. Але щоб цю подію побачили, потрібно придумати щось цікавіше, ніж підручники з історії, що наповнені сухими фактами і ніяк не пов’язані з сучасним світом. Так і прийшла ідея створити перший український комікс у 2016 році. Назвали його «Воля», але вирішили перекласти назву англійською: «The Will».

Хто підтримує ваш проект?

Фінансово – самі себе. Комікс – це більше хоббі, кожен працює ще на додатковій
роботі. А от для екранізації коміксу ми шукаємо спонсорів.

sitting black and white GIF by MAJASBOK

Чи користуєтесь попитом закордоном?

На російських каналах нас особливо пропіарили, говорячи, що ми ображаємо
росіян. Плануємо видати англомовну версію коміксу, переклад вже є. Наш комікс
люблять купувати як сувенір.

Як у Росії реагують на такі гострі культурні проекти?

Були погрози в соціальних мережах, але це не проявилось в реальності. Я навчилась не реагувати.

Ваші комікси так яскраво відображають війну, як думаєте, війна це класно?

Оборонна війна необхідна, коли тобі погрожують. Загарбницький зміст – це неприпустимо. Чому так відбувається – щоб існували певні політичні системи і погляди.

Проводяться свої корисні ігри за спиною.
Загарбницька війна – злочин проти всього людства.

Результат пошуку зображень за запитом

Сім'я читає

«Писати – моя потреба всередині» – інтерв’ю з Жак Жаб’є

Часами, читаючи «Гарі Потера» Джоан Роулінг чи то «Маленького принца» Екзюпері, я думала про те, звідки авторам приходили ідеї. Як вдавалося творити інший світ? І залишатися в цьому.  Де вони черпали своє натхнення? І чи було воно їм потрібно? Як вони жили? І чим?
Тоді мені сказали взяти інтерв’ю в дитячого письменника. Він розкаже про письменництво, життя і які книги  варто читати дітям на ніч. І вдень теж. Але цього я, як і ви, поки ще не знаю. Тому давайте почнемо спочатку. Зі знайомства. Представлення. До вашої уваги Жак Жаб’є. Не француз, львівянин.

Жак Жаб’є
Олег Жовтанецький

Чому саме Жак Жаб’є?

Жаб’є — колишня назва Верховини – столиці Гуцульщини. То край творчих, креативних людей, які люблять життя. Хочу бути подібним до них.

Жаками називали студентів в Речі Посполиті. Очевидно, походить із французької мови. Жаки прагнули здобувати освіту. Такий образ вічного студента мені подобається.

Коли ви вперше зрозуміли, що хочете бути письменником?

Я закінчував школу в Івано-Франківську. Ми мали вчительку з української мови та літератури, яка давала всьому класу завдання писати твори. В мене добре виходило. Це прищепило мені любов до слова. І стало першим, що закріпило віру в себе.

Перед тим, як почати писати саме дитячу літературу, я писав у юному віці. Пробував складати поезію, креслити ( може тоді окреслювати сюжети прозових творів?) прозові твори. То були такі несміливі кроки.

Ви надаєте перевагу більше поезії чи прозі?

Нещодавно я перекладав одну книгу Ошо. Там була думка, що прозова річ може бути поезією, а вірш може зовсім нею не бути. Я задумався над цим.

Однак поезія мені залишається ближчою.

Скільки зайняло часу складання дитячої збірки?

Написав я її досить швидко. До видання вона дійщла через 10 років. Видання книжки йде завжди по-різному. Я вірю, що кожен твір живе своїм життям. Різні обставини, що траплялись  у мене, підтверджують цю думку. Часом буває твір вийде і має добрий старт, а потім на якомусь етапі все призупиняється. Тоді інший твір починає його переганяти.

Я думаю, мої вірші чекали на прекрасну ілюстраторку Ольгу Квашу. Для мене було честь працювати з цією жінкою, адже вона проілюстровала таких письменників, як Дмитро Павличко, Євген Гуцул, Роман Скиба, Галина Малик, і в цій поважній компанії опинився раптом я. Тому варто було зачекати.

Чи існує у вас певний робочий розклад писання?

Зазвичай, багато хто з відомих письменників розповідав про щоденну працю. Мені, на жаль, так не вдається, хоча я постійно тримаю це на думці. Постійно треба докладати зусиль. Зараз я кажу в цілому. Мова йде не лише про творчість.

Робота в університеті постійно вимагає залучення, бесперервного руху, праці. Як на мене, чергування творчості і професійної діяльності йде на користь обом.

«Писати – моя потреба всередині» - інтерв’ю з Жак Жаб’є 17Де ви можете черпати якісь ідеї, натхнення?

Вони може приходити в будь-який момент. І це досить цікаво. Світ і життя дають натхнення. Любов і водночас розпач є її джерелами, як у пісні «Журба та радість обнялись».  Все залежить від жанру твору.

Творчість неможливо видавлювати з себе. Вона інакше працює. Це як миттєвий акт натхнення. Його не треба викликати в шаманський спосіб, хоча може хтось і це робить.

Як ви написали свою першу книжку?

Це було у Львові. Спонтанно і несподівано для мене. Одномоментно. Я просто сів і написав збірку.

Так як вірші чекали публікації 10 років, то я часто зневірювався, і тоді моя дружина підтримувала мене. В душі вона поетесса. Щодо творчих питань я в першу чергу прошу поради у неї. Мати підтримку — то важливо.

«Я просто сів і написав збірку»

Ви читаєте своїм дітям перед сном?

Або я, або дружина. Ми намагаємось це робити так часто, як тільки можемо. Незважаючи ні на втому, ні на день тижня, діти завжди цього чекають. Цікаво, що вони могли й самі вже читати, але дітлахи люблять саме слухати нас. Я гадаю, що через батьківський голос малі можуть сприймати правильні ідеї, які ті хочуть їм передати через читання добрих книг. Це надважливо — батькам підтримувати контакт із дітьми. Особливо в їхній перехід із дитячого в підлітковий вік. І над усе, коли гаджети і технології забирають нашу увагу, віддаляють один від одного.

За ці роки я збагнув, що читання перед сном — річ, якої потребує не лише дитина, але й дорослі. Можливо, вони навіть більше.

Що саме ви читаєте дітям?

Ми любимо читати дітям світову і українську класику. Авторів, які змогли зберегти свій внутрішній зв’язок із дитинством. Наші діти вірять в існування Пеппі Довгапанчоху і часто питають, коли ми поїдемо до неї в гості. Також перечитуємо Всеволода Нестайка,  Галину Малик. Хоча діти не здатні до кінця збагнути твори про сільське чи повоєнне життя, вони уявляють це по-своєму, той юнацький запал, пошук пригод, радості, щастя.

Іллюстрація Ольги Кваш. Dmytro Pavlychko «Deer with golden horns»
Іллюстрація Ольги Кваш. Dmytro Pavlychko «Deer with golden horns»

Мені здається, вірші постійно мусять бути присутні. Досі пам’ятаю поезію про час Романа Скиби, який «біжить так швидко, що його не видко».  Ілюстрації важливі не менш.
Вони врізаються в пам’ять, і зараз згадуючи, що мені читали мої батьки, я бачу, як це співзвучно з тими творами, які я сам передаю дітям.

Що ви любите робити зазвичай, коли не пишете?

Ми любимо з дітьми робити піцу. Це один із засобів спілкування з ними. Яка це піца?
Вже як виходить. Але суть не в цьому. Суть у тому, що ми робимо її разом. Я  дозволяю дітям місити борошно, обвалювати тісто, те, що зазвичай не дозволяють бабусі. В нас це для розваги. Ми бавимось. До речі, гра — секрет успіху справжньої дитячої літератури, адже вона родом із дитинства.

«Дорослі також грають, тільки називають це життям»

Що ваша сім’я думає про вашу творчість?

Людина не живе в вакуумі. Десь окремо від світу, від людей. Хоча часто кожен бачить світ через себе, великим щастям є побачити його через когось.

Я не намагаюся поставити свою творчість у центр наших стосунків.

Жак Жаб'є. Сім'я.
Жак Жаб’є. Сім’я.

Це було б неправильно, нещиро і будьмо відверті, егоїстично. Я намагаюся цю творчість використати, як використовують мореплавці вітер, щоб прямувати в правильному напрямку. Вся моя сім’я ( дружина і троє діток ) співає дитячі вірші, покладені на музику моїми друзями. Мені здається, це те найкраще, що я зміг би зробити зі своєю творчістю. Відразу скажу, що я не змушую їх читати мої вірші як обов’язкову програму. Вони також знають вірші інших авторів, які їм подобаються. А взагалі, співати разом —  дуже приємно.

«Великим щастям є побачити світ через когось»

Коли ви почали писати, ви займалися ще паралельно якоюсь діяльністю?

Я писав дисертацію з економічної теорії і фіскальної політики. Дисертація — завжди якісь часові рамки, що тяжіють над людиною, це постійне перебування у стресі, тому що ти мусиш встигати.

Я не знаю, наскільки людина пристосована до цих рамок, до цих перегонів. Напевно, її внутрішня природа – двояка. З одного боку, вона все впорядковує, вона мусить встигати, а з іншого — вона була створена, щоб жити в раю. Там не було куди поспішати. Боротьба з часом це те, що викликає стрес, починаючи з 19 століття, як тільки з’явилися залізниці, літаки. Коли життя прискорилось.

У процесі написання дисертації, коли я перебував у постійному стресі, з мене в якийсь момент «вискочили» ці віршики. Хоча, напередодні, з мене так само «вилізли» дорослі вірші. Це те, що відбувається в умовах специфічного переживання часу.

Чи ви могли би дати якісь поради молодим письменникам?

Я і сам молодий письменник, тому не роздаю поради. Не почуваюсь ні в силі, ні вправі роздавати поради. Історія завжди однакова. Всі переживають одне і теж — страх, муки творчості, сумніви в собі.

Згадайте Пруста. Він звертався до кількадесятьох видавництв і його не публікували. У одній з рецензій на його книгу літературний критик питав, як можна на кілька сторінок розписувати прокидання і перевертання людини на ліжку. Кому це буде цікаво? Ми знаємо, що Пруст — взірець світової літератури.

Напевно, доля тут грає роль. Комусь вона пришвидшує настання успіху, комусь — ні.

Треба запастися терпінням. Треба вірити. Бажано, щоб хтось був поруч, хто підтримує. Сім’я, наставник. І варто пам’ятати, що читання — також доволі суб’єктивна річ. Комусь ваш твір може подобатися більше, комусь — менше.

«Мати підтримку — то важливо»

Коли ви були дитиною, ким ви мріяли стати?

На моє покоління припало захоплення космонавтикою. Я не був винятком і в свою чергу інтерес до космосу намагаюсь передати дітям.

Мене досі захоплює те, як сьогодні технології стрімко біжать уперед. Японці висадилися на якесь космічне тіло. Нова космічна місія на Венеру. Організація простору на Місяці.

Це все бентежить уяву і дає моєму мозку їжу для роздумів про майбутнє. Можливо, тут нам стане тісно, і освоєння космосу — можливість подолати ще одну межу?

Що робить добру книгу доброю?

Можу сказати про дитячу книгу. Її робить доброю ілюстрація. Ілюстрація і текст — як два крила у  птаха. Можуть бути хороші тексти, але не зовсім вдалі ілюстрації. І навпаки. Під вдалістю я маю на увазі подібне бачення теми ілюстратором й автором.

Щодо текстів, це більше відчуття дитячої ритміки. Відчуття  гри, щирості, уяви, які є часом більш реальніші, ніж сама реальність.

У дорослому житті життєвий досвід поступово намулює на серце все те, що йде з дитинства. Тому чим більше автор пам’ятає себе дитиною, тим більше в нього шансів створити добрий дитячий твір.

Чому ви навчилися, пишучи книжки?

Коли ти пишеш, завжди виникає питання: а для чого ти це робиш? Для кого? Це питання неподільне з іншими філософськими питаннями, як от: «Для чого ми живемо?» Питання, які хоч раз виникають у кожного. Питання, які змушують нас почуватися щасливими або нещасними.

Гадаю, письменництво додало кілька пазликів до картини мого світогляду, до власного автопортрету.

Писати — моя потреба всередині. І коли вона, ця внутрішня потреба, сходиться з тим, що це комусь ще подобається, виникає момент щастя. Мене завжди захоплює бачити реальних людей, які кажуть: «Ми перечитуємо ваші віршики з дитиною» або «Дитина нам постійно розповідає ваші поезії».

Це для мене письменницьке відкриття. Зрозуміти, що ти — не самотній у цьому світі, що люди — не відірвані один від одного. Література дає нам можливість відчути ту людську спорідненість, спільний контакт. Це щось, що коштує дуже дорого.


Історія Олега Жовтанецького – науковця і одночасно дитячого письменника є надихачим прикладом гнучкості та проактивності, яка здається характерною для справді креативних людей.

Також Жак Жаб’є є автором книги для проекту Дамо Дітям Рухатись!

ДДР – національний громадський рух в Україні, спрямований на створення проактивного шкільного середовища задля поширення в Україні кращих світових освітніх практик у системі навчання та розвитку дітей. Задачею є уреформі шкільної освіти поставити акцент на користь запровадження проактивного навчання із підсиленням компоненти здоров’я через впровадження у навчальний процес парт для навчання стоячи (парт-конторок), як альтернативи до існуючих моделей шкільних меблів.

Результат пошуку зображень за запитом

Будинки Заброшки

Будинки, що розповідають казки – Інтерв’ю

Ми думаємо, що досить гарно знаємо своє місто, принаймні центр. З задоволенням гуляємо ним та розповідаємо друзям про головні пам’ятки. Але якщо під час такої прогулянки трохи сфокусувати свою увагу на звичайних будинках, ви зрозумієте, що нічого не знаєте про історію свого міста.

А такі будинки варті уваги – якомусь вже більше ста років, десь гарні колони, а якийсь прикрашає цікавий барельєф. А хто його збудував та хто тут жив?

Команда культурного об’єднання Hronotop.UA не тільки замислилась про це, а й вирішила розповісти усім киянам про їх власні будинки.

До чого тут VR та як вони це робитимуть, Gwara Media вирішила дізнатись у співзасновника об’єднання та режисера Одеського оперного театра Антона Литвинова.

Будинки, що розповідають казки - Інтерв'ю 18
Режисер Одеського оперного театру Антон Литвинов

Антон, розкажіть про ваш проект, як ви збираєтесь розповідати жителям міста історію їх будинків?

Цей проект ми робимо разом з SensoramaLab, яка активно впроваджує VR-технології в Україні. Суть в тому, що людина бере мобільний телефон та дивиться частину опери, яка може бути інструментальною або вокальною. Для більшого занурення можна використати VR-окуляри. Уривок опери розповідає історію будівлі у формі казки. Це важливий момент, оскільки ми не прагнемо зробити історичну справку, ми хочемо, аби мешканці і гості міста  в цікавій, легкій формі дізнались щось нове про будинки, повз які вони проходять кожного дня. Казки дозволяють знизити рівень інформаційного шуму міста.

Який будинок стане першим в проекті, якщо це не секрет?

Перша локація, над якою ми зараз працюємо – будинок навпроти музея Булгакова, Андріївський узвіз, 18.

Це майстерня художників, яких звідти одного разу вигнали, бо почав протікати газ. Казка будується навколо історії будинку XIX сторіччя.

Це так би мовити, тестовий запуск, а далі ми хочемо масштабувати проект по Києву і країні, зробити повноцінний VR-тур по звичайним будинкам міст.

Чому ви обираєте не найвідоміші архітектурні пам’ятки?

Будівля, над якою ми зараз працюємо, нічим не виділяється, вона не є шедевром архітектури. І саме в цьому полягає мета проекту.

Історичний центр Києва чисто географічно розпорошений, більше 120 будівель, які могли стати історичною пам’яткою, зруйновані, непридатні до житла, абочого. Процес цей є досить закономірним, але це не означає, що це добре.

Ідея в тому, щоб подивитись на ці будинки по-новому, дізнатись історію та захопитись цим. Якщо це не шедеври, то що, ми не маємо їх берегти?

Будинки, що розповідають казки - Інтерв'ю 19
Натхненні інтерв’ю, ми вирішили дослідити навколишні будинки. Вул. Конторська, Харків (фото Gwara Media)

Чому ви обрали саме формат опери для цих казок?

Я хотів стати соціологом, але вчасно пішов з університету. Одного разу я закохався в оперу і продовжую надихатись цим видом мистецтва. Опера – це найбільш комплексна штука, яку можна собі уявити. Опера – це розповсюдження звукового рядку у часі та просторі. Ви як режисер можете включати чи не включати різноманітні інструменти. Зараз театр – це величезний завод, в рамках якого робляться різні стартапи, видовищність яких залежить тільки від уяви режисера.

До того ж, опера може відбуватись де завгодно, наприклад, існує “Аєрофонія” –  мистецький проект NovaOpera, де головну роль грала турбина літака і відбувалось все на стадіоні. Наша команда хоче зробити оперу в просторі міста.

Яким буде сценарій опери?

Це будуть короткі 2-3-хвилинні ролики про історію будинку. Засновані казки на останній опері Миколи Лисенка, яка фактично не має ніякої дії, проте має велику символічну структуру.

Чи є у вас надзадача, крім того, щоб розповісти історії будинків?

Більшість будинків, які ми обираємо знаходяться в напівзруйнованому стані в центрі міста. Це наше минуле, і воно є цінним, про нього варто знати.

Чи відчуваємо ми своє – це моя вулиця, мій будинок, моє місто?

Мені хотілося б, щоб коли людина подивиться оперу, відкладе телефон, ще раз подивиться на будівлю і замислиться: а кому він належить, чому він у занепаді?

І це, на мою думку, стане своєрідним кроком до змін.

Будинки, що розповідають казки - Інтерв'ю 20
Будинок на Конторській, Харків (фото Gwara Media)

Чому для проекту вирішили застосувати саме VR/AR-технології?

Мене захопило те, що я можу зробити щось у просторі міста, за що не можна схопитись, не можна прийти з молотком та знищити. Це не така опера, на яку потрібно прийти в особливе місце рівно о 19 та відсидіти пару годин. До того ж у VR дуже високий рівень залученості та опера фактично відбувається тільки для одного глядача, саме для тебе.

Як виглядає фінансова сторона питання?

Частково це фінансується нашою командою, друге джерело – це невеликий грант від міста, бо для нас важливо щоб місто було зацікавлено в розвитку цього напрямку. В ідеалі це має бути проект, в якому зацікавлені самі громадяни, але над цим ще треба працювати.

Я вірю, що з кожним роком завдяки таким проектам кількість людей, які кажуть “Чого ти паришся, тобі нема чим зайнятись?” зменшується. І якщо у нас є можливість вплинути на це, пришвидшити, чому б це не робити.

Будинки, що розповідають казки - Інтерв'ю 21
Журналістка Gwara Media Анна Соха та Антон Літвінов

Проект запуститься у третій декаді жовтня, а поки ми, натхенні інтерв’ю, пішли досліджувати будинки в центрі Харкові навколо нашого офіса. І це справді захоплює.

Пройдіться власними вулицями, що вам розкажуть будинки?

Ігор Магда: Майбутнє Імерсивного Театру в Кімнаті 101

Ігор Магда: Майбутнє Імерсивного Театру в Кімнаті 101

Кімната 101 – в романі Джорджа Оруелла «1984» являє собою камеру тортур, що знаходиться в Міністерстві Любові. З її допомогою партія намагається підпорядкувати ув’язнених, використовуючи в якості покарання їх найбільші страхи і фобії.

Continue reading

360 Fashion

Inner 360 – як українські дизайнери використовують віртуальну реальність

Inner 360 – це перше українське промо-відео в fashion індустрії, зняте за технологією 360° VR. Fashion film INNER – втілення ідеї колекції бренду SEREBROVA в танці, знятому в доповненій реальності студією VIRTUE, учасник позаконкурсної програми Fashion Film Festival Kyiv.
Хореографічна постановка заслуженого артиста України Олександра Стоянова, у виконанні балерини Ганни Стоянової, зробила образ Героїні невимушеним і виразним. Свіже й проникливе урбаністичне музичне оформлення фільму – композиція фронтмена українського колективу PerSay Дмитра Бурканова.
Це історія про сучасну жінку, про її творчість, силу, розум та ніжність. Героїня любить та шанує своє коріння і традиції, адже вони дають їй ґрунт для творчості, силу і впевненість у житті. – саме так описала свій проект Олена Сереброва, засновниця бренду SEREBROVA.

Героїня INNER – промінь світла у світі хаосу, швидкості й несподіванок. Ніжний і тендітний. Боязкий і зворушливий. З якою ж силою вона несе світло у цей світ! Потужний, яскравий промінь, який не знає сумнівів, не відає страху. Що дає їй цю силу?
Пам’ять. Вона пам’ятає лан стиглого хліба, схвильований серпневим вітром. Знає, як шумить зелене море прадавнього лісу і як цвіте сон-трава на залитій сонцем галявині. Пам’ятає, як розквітає на білому полотні стін бабусиної хати Петриківка. Ця пам’ять береже та наповнює її. З нею вона – справжня! Цілісна, жива, зухвала. Вона може Все. І робить Все. Легко й граючись.
Натхненням для колекції INNER став Петриківський розпис – українське декоративно-орнаментальне народне малярство, старовинне мистецтво розпису помешкань та предметів побуту.
Ідея відео – показати, що народне мистецтво може бути сучасним, актуальним і прогресивним. Воно повинно розвиватися в сучасному світі і в сучасних технологіях. А нове наповнення йому дають українські люди, тут і зараз.
Ми не могли пропустити прорив сучасних українських дизайнерів одягу та прийшли з питаннями до пані Серебрової.

З якими складнощами ви зіткнулись в процесі роботи над проектом, як довго ви йшли до цього?

Мій шлях був дуже короткий, працівники компанії Virtue прийшли до мене в шоу-рум SEREBROVA у Києві, на вулиці Симона Петлюри 12А, та запропонували зробити фільм у форматі 360/VR/Доповнена реальність. Багато хто чув про це, проте мало хто надавав цьому якесь особливе значення.

Одна з особливостей, яка мене вразила, в VR – це розширення людського мислення. Тобто сприйняття зображення і отримання інформації не тільки перед собою, а також величезний сферичний простір, який може і має бути заповнений ідеями. Так як для мене це перше творче відео 360 в доповненій реальності, а не просто зйомки природи, мені довелось зіштовхнутись з багатьма VR моментами і фундаментальним чином змінити, поміняти свій стиль мислення.

Друге, що мене вразило, в VR – це ефект присутності. Я зрозуміла одну з головних фішок цієї інноваційної технології: ти знаходишся в віртуальній реальності, але відчуття і емоції, які ти отримуєш від побаченого, – абсолютно реальні, це відбувається тут і зараз.

Спражньою складністю виявилося знайти приміщення для зйомок і зібрати всю команду разом в потрібний час. Адже всі, хто приймав участь у зйомках, професіонали високого класу і неймовірно зайняті люди.

Який відгук ви отримали від аудиторії? Чому ви показували цей фільм поза конкурсною програмою?

Фідбек був неймовірний і він досі продовжується. Ми випередили час і виявились не в форматі заходу, тому частково це і є причиною показу фільму поза конкурсом . Про те, що ми випередили час каже і мовчання преси, яка не змогла оцінити важливість цієї технології, особливо в галузі візуалізації товару, а таким власне і є Fashion Industry.

Чому ви вибрали Samsung та Virtue, як компанії-партнери?

Тому що компанія Samsung – єдина компанія в світі, яка зробила VR платформу для роботи з таким контентом. По-друге, компанія одна з перших забезпечила гарнітурою для смартфонів в сегменті VR. Серед усіх компаній на ринку смартфонів Samsung один з перших виготовив окуляри Gear для перегляду відео на смартфонах власного вироництва. Також дисплеї смартфонів мають одні з найкращих технічних характеристик, що суттєво впливає на якість зображення при перегляді відео.

Але якщо бути чесними до кінця, то технології віртуальної реальності, якими користується світ, ще далекі до ідеалу. Інтуїтивно люди сподіваються на те, що віртуальна реальність по-якості буде такою же, як і реальність. Справа в тому, що сама технологія обмежується компаніями – виробниками камер, окулярів та іншого обладнання.

Якість зображення н   е вражає в порівнянні з тим, що люди хочуть бачити. Проте компанія Virtue розробила свій власний авторський спосіб зйомки в режимі VR, що робить зображення максимально якісним, наскільки це дозволяє найсучасніше обладнання. Цілі компаній Samsung, Virtue та бренду SEREBROVA дуже схожі – дарувати людям ті незабутні емоції реального світу, де VR – чудовий інструмент для цього. Але поки що все наштовхується на ліміти інноваційного прогресу в сфері віртуальної реальності.

Який був відгук саме ваших колег з модної індустрії?

Відповіді в нашій сфері були дуже різними. Дивує снобізм і не зацікавленість у пізнанні інновацій нашими художниками, які проходять повз і навіть не хочуть подивитися на новинки ринку, вже заздалегідь вважаючи, що нічого нового не побачать. Також вражає мовчання та заангажірованность преси.
Дуже тішить молодь, яка відкрита до всього.
Спочатку – дивування і зацікавленість, потім – щира емоція захоплення і бажання переглянути фільм ще раз і ще раз.

Чи будете ви робити схожі проекти?

Можливо… тримаємо інтригу!
Якнайменш, тепер вже буде легше, адже є що показати і розповісти, навіть тим самим режисерам, виконавцям, щоб вони зрозуміли інноваційність ідеї.

Чи є додаткові переваги такого проекту для посилення вашого бренду перед фото та звичайним відео?

Звичайно! Перш за все, це візуалізація об’єкту, який ти представляєш ринку, у ньому можна розгледіти все до ниток.
Друге – це ЕМОЦІЯ – найголовніше на рекламному ринку! Ефект присутності та сильна емоція – найбільші переваги доданої реальності перед іншими засобами донесення художньої ідеїш.
Сьогодні активно працює декілька стартапів, які займаються створенням віртуальних модних бутиків, автосалонів, екскурсій по місту. У недалекому майбутньому дівчата і хлопці зможуть віртуально купувати для себе улюблений одяг.

Чи могли б ви дати поради, як іншим дизайнерам одягу використовувати і створити такий проект для своїх брендів для посилення української індустрії?

Я вважаю, що ми зараз знаходимося в самому народженні чогось грандіозного, що повністю змінює світогляд людей майбутнього як, наприклад, у свій час створення першого автомобіля, комп’ютера, інтернету тощо. Ці речі зараз є невід’ємною частиною життя. Тільки уявіть собі найбільш епічний фільм, наприклад, Аватар або той же Титанік ви зможете подивитися не на телевізійному екрані, а дійсно бути присутніми в самому кіно, від першого обличчя. Дивитись не туди куди запланував режисер, а в будь-яку сторону всіх подій. Уявіть, що Ілон Маск успішно запустив людей на Марс, а з технологією VR не тільки космонавти зможуть там побувати, але по суті все людство, віртуально.
Можно буде посидіти в найдорожчому  спорткарі світу, де-небудь у автосалоні в центрі Монако. Всі ці футуристичні перспективи неминуче чекають нас у найближчому майбутньому.
Треба бути відкритими та зацікавленими. VR – це,  перш за все, інструмент,
а використовувати його повинна людина, опираючись на свою творчість, для реалізації своїх ідей.

Щодо колекції…

Відео  присвячене колекції 2018 весна-літо – це подорож назад в минуле. Чисте, яскраве, технологічно перфектне Майбутнє суспільства. Воно побудоване в новому інтелектуально-цифровому світі на гуманістичних цінностях людини:  права на свободу, щастя, розвиток та вияв власних талантів.
Ідея колекція яскраво показана за допомогою яскравого міксу стилів Steampunk та New Industrial.
Витончений та складний експериментальний пошив “ліпить”, силует з акцентом на фентезі руки-крила та жіночну талію.

моделі
моделі
Колекція
Колекція

Читайте також VR Forum 2 – Художники та Медіа,
а також AR-Повідомлення Романа Мініна Будинку Державної промисловості у Харкові

ВІКТОРІЯ БЕЛЯВСЬКА ПРО ХАРКІВСЬКИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ

Бардак? Вікторія Белявська про харківський кінофестиваль

Вікторія Белявська – молода харківська режисерка, яка не тільки шукає історій для власного документального кіно, а й допомогає іншим почати знімати.

Після навчання на кафедрі Медіакомунікацій Каразінського університету, участі у Відеоакадемії документального серіалу УКУ та резиденції режисерів проекту ГаліціяКульт, Вікторія разом з Антоном Фроловим заснувала Фестиваль незалежного кіно – Бардак.

Це буде ось так...

11-14 жовтня цього року Фестиваль відбудеться вже вдруге. Дізнавшись про це, Gwara Media не змогла пропустити цю важливу креативну подію міста та випитала у Вікторії про плани щодо фестивалю, своє бачення кіновиробництва, складнощі, які присутні у середовищі молодих кінорежисерів Харкова.

Наше інтерв’ю проходило  напередодні травневих свят, коли все місто пахло шашликами, а сама Вікторія мала вже їхати в інше місто. Ми зустрілись в Gwara Media, де поспілкувались щодо кінематографічних подій цього року.

Знаєш, насправді цікаво дізнатись про фестиваль і що ви робите цього року. Розкажи нам…

Нещодавно ми подали на реєстрацію Громадської Організації. Плануємо співпрацювати з грантарями та партнерами щодо розвитку українського кіно, тому хочемо, щоб все було офіційно та по правилам. Буквально на цьому тижні я відвідувала реєстраційний офіс і ми вносили правки в документи, тож незабаром у нас буде не лише ідейна, а і юридична можливість допомагати режисерам робити кіно.

Зараз поки точно важко говорити, як і що буде, проте ми вже відкрили подачу фільмів на кінофестиваль, тож запрошуємо всіх режисерів подаватися. Попереду ще розробка концепції фесту, створення сайту та контенту для соцмереж, реклама.

Зараз також шукаємо можливостей, щоб створити перед  Фестивалем лабораторію документального кіно. Зібрати десять режисерів-початківців з Харкова, провести для них майстер-класи та створити всі умови, щоб за місяць вони змогли під пильним оком професіоналів створити своє перше доккіно, а безпосередньо на Фестивалі Бардак влаштувати їх показ. Для початківців це має бути важливо – знайти свого глядача, дізнатися, що їм цікаво і як вони сприймають їх роботу. Але поки що це лише бажання, фінансування ми ще не шукали.

Хто буде керувати майстернею? У Харкові багато кінематографістів, які можуть або вже знімають кіно?

До нашої команди-організаторів входить документалістка Люба Дуракова (реж. фільму “Аліса в країні війни”). Теоретично, вона може очолити цю майстерню документального кіно й взяти на себе організацію та роботу з учасниками лабораторії. Ми частково обговорювали це й Люба вже дала свою згоду. Ідея поки на стадії розробки, й звичайно, буде багато змін та уточнень. В Харкові є ще кілька імен, які вже стали відомими в документальних колах, це й Дмитро Коновалов, й Лідія Стародубцева. Є думка, що можливо будемо звертатися до них, або залучати режисерів з іншої частини України. Є хороші знайомства з Остапом Костюком, прекрасним режисером “Живої ватри” зі Львова.

До речі, а як організовуються і виростають молоді кінофестивалі? Судячи з усього будь-хто може організувати їх, як я бачу, головне це бажання та наявність кіно для показів.

Давай спочатку визначимось, що для мене є кінофестиваль. Фестиваль – це ком’юніті, де відбувається зустріч режисерів та глядачів. Це структура, де є журі, яке відбирає переможців серед показаних фільмів. Також право голосу завжди є у глядачів, аби знати, що подобається їм. Це допомагає будувати діалог між тими, хто створює кіно, й тими, для кого воно створене.Розповідаючи про фестиваль

Наприклад, у Харкові організовують так звані фестивалі короткого метру в рамках Французької Весни, що без сумніву є корисно, проте це не є в моєму розумінні кінофестивалем. Саме описані мною речі створюють унікальну атмосферу обміну досвідом, ентузіазм можливостей та корисні контакти, окрім власне чудового проводження часу в кінозалі.

На базі гарного фестивалю можна подивитись кіно, відвідати майстер-класи, побачити режисерів фільмів й задати свої питання, а після в неформальній творчій атмосфері  поспілкуватися з однодумцями. Це щось надзвичайне.Бардак? Вікторія Белявська про харківський кінофестиваль 22

А чи легко запросити саме найкращих режисерів, особливо для молодих кінофестивалів?

В цьому є складнощі. Минулого року були випадки, коли ми запрошувати режисерів бути в журі, або просто прочитати лекцію для відвідувачів, але вони відмовлялися, бо фестиваль співпадав зі зйомками, або банально, було не цікаво до нас долучатися.

Ми дуже тішимось, що минулого року ми все ж таки змогли привезти в Харків прекрасне журі. Це й кінокритик, засновник порталу Moviegram,  Лук’ян Галкін. Це й Антон Слєпаков з гурту Вагановожаті. До речі, ви знали, що Антон разом з Юрієм Хусточкою (екс-учасник Океану Ельзи) минулого року зробили цікаву анімаційну короткометражку “Вместо всех столкновений”, її прем’єра була на Одеському кінофестивалі, а потім і ми на Бардаку показували її у день відкриття.  Також в журі в нас була представниця дистриб’юторської компанії Кіновир, Катерина Шевченко.

Навіть дистриб’юторська команда? Це дуже важливо як мені здається.

Так, дистрибьюторська компанія  подарувала спеціальний приз поза конкурсної програми для вибраного переможця на Канському Кінофестивалі. Таким чином, відкривши кордони для малобюджетного українського кіно.

Розкажи, як буде проходити кінофестиваль цього року?

Власне, ми вже почали прийом короткометражних документальних фільмів через платформу FILMFREEWAY, де до нас станом на 27 квітня подали вже близько 50 короткометражних фільмів з усієї України. Bardak Film Festival SubmissionОстанній день прийому фільмів – 24 серпня. Після свою роботу розпочне відбіркова комісія. Й до кінця вересня режисери, чиї фільми будуть відібрані на кінофестиваль – отримають листа з інформацією та запрошенням приїхати до Харкова. Майстерня, про яку я вже казала, планується за місяць до початку фестивалю і учасники зможуть на фестивалі в окремому блоці показати своє кіно.

Окремо хочу сказати про взаємодію Майстерні та Фестивалю. На нашу думку, це дуже важливий процес, бо крім навчання ми створимо для учасників простір, де вони зможуть нарешті показати свої роботи, отримати перші відгуки, навіть подолати бар’єр страху перед роботою з камерою. Це дуже корисно.

А далі якісь призи, визнання, працевлаштування?

Звичайно на фестивалі будуть призи і нагороди, в них є цінність, проте загалом перемога – номінальна. В рамках фестивалю ми можемо підтримати кінематографістів лише показами та експертизою в рамках Майстерні. Зараз ми не надаємо, скажімо, фінансової підтримки або ще чогось там…Задача нашого фестивалю- створити інфраструктуру для просування кінобренду в Харкові та простір для спілкування.

А чому наприклад я, скажімо як молодий режисер маю подати кіно саме на ваш БАРДАК? Які ще є фестивалі?

А чому б не подати? Думаю, кожному режисерові цікаво показувати своє кіно глядачу. Наші харківські глядачі теж гідні.

В Україні відносно мало кінофестивалів. Серед найбільших, звичайно, є Одеський кінофестиваль, Молодість, 86, WIZ-ART. В Харкові раніше були фестивалі Бузок та Ступєні, але вони перестали існувати, а замість них нічого не з’явилося.

Ти знімала кіно перш ніж організовувати Фестиваль? Який шлях ти пройшла як режисер самостійно.

Своїм шляхом я ще йду. Шукаю різні програми для вивчення режисури та розвитку практичних навичок знімання. Минулого року навчалася у Школі документального кіно у Львові. Дивлюся постійно в мережі майстер-класи. Подобається підхід Марини Розбєжкіної, два роки тому навіть вдалося потрапити на її лекцію в рамках Одеського кінофесту. Восени хочу вступати на курс Сергія Буковського. Під його керівництвом, до речі, я зробила свій  перший документальний крок – він був ментором та членом журі на проекті DocEmotion, тоді віддав перемогу нашій команді. Думаю, що продовжити навчання у нього буде символічно й особисто мені дуже приємно.

А ви любите Держпром?
А ви любите Держпром? Документальний Фільм

Я не хизуюся, але мені, звичайно, було дуже приємно, що одна з моїх робіт “А Ви любите Держпром”, яку я знімала з Лізою Кузнєцовою, потрапила на Одеський кінофестиваль, фестиваль WIZ-ART та потім трохи ще помандрувала різними показами по містам України.

Зараз я не зупиняюсь, готую ще два документальні проекти та подумую над реалізацією одної ігрової роботи. Сподіваюсь, на все вистачить часу та сил.

Звідки така зацікавленість кіно?

Бардак? Вікторія Белявська про харківський кінофестиваль 23

Не знаю, я в школі ще малювала багато. А кіно – то ж рухоме полотно, майже.

Зараз багато хто питає, навіщо тобі робити той фестиваль. Бо ми ж поки ніякі гранти не брали. Ми свої власні кошти вкладали й може будемо знову вкладати в цей. А мені це просто дуже важливо. Взагалі вважаю – що дивитися кіно, то велика привілегія.

Колись я жила в Кіровську, Луганської області. Ну ти знаєш що це за місто? Це такі простори, де шахти, шахти, терикони, робочі повертаються втомлені додому, і в нашому місті кінотеатру не було, він був у сусідньому Стаханові. Там було щось 2-3 сеанси на день. Коштувало воно дорогувато, скільки точно не скажу, але знаю точно, що навіть кожного тижня не будеш просити у батьків ці гроші. Кіно тоді для мене було рідкість і складність. А коли я переїхала в Харків я думала – Ось це клас, можна дивитись хоч 10 фільмів на день. По суті, в кожній школі можна зараз робити покази фільмів і абсолютно без значного використання коштів. Можна зустрічатись, обговорювати, шукати нові фільми, але цього ніхто не робить.

В чому різниця між документальним та ігровим кіно?

Головна відмінність у сценаріях.

Ігрове кіно – це прописані герої, їх діалоги, зустрічі, розвиток подій. Режисер ігрового фільму – це Бог. Він просто конструює свій світ. А в документальному кіно режисер – це спостерігач за дійсністю, головна задача якого фіксувати. В документальному, звичайно, складніше, якщо ти пропустиш момент зняти, то навряд чи він повториться. А в ігровому актори можуть зіграти свою роль знову і знову.

І от таке просте питання, після якого подумають, що я дивний, але мені реально, інколи, незрозуміла неймовірна затятість кіном.

Все просто. Мені подобається дивитися кіно, кайфую в кінозалі. Я настільки відкрита до нових історій, що начебто проживаю ще одне нове життя.

Наприклад, є таке кіно класне “Панорама”.

Короткий документальний фільм про техніка, який працював в кінотеатрі  Кінопанорама. Уяви, сидіти в кінотеатрі і дивитись фільм про техніка, який крутить це саме кіно. Сюрреалізм якийсь…і от цей герой ставив кіно, а сам там у тій комірчині жив своїм життям: відзначав дні народження, голився, підстригав колег, навіть запалював цигарку від осушувача для рук.

Тобто ти, наприклад, вмієш запалювати цигарку від осушувача для рук!?

–  Я – Ні! Правда я і не палю, але запалювати також не вмію. Але дізнаватися людей через кіно – це досить цікаво. мабуть це цікаво.

Насправді, мені дуже подобається документалістика саме тому, що вона вчить бути уважним до навколишнього середовища, шукати кіно в, здавалося, звичайних речах. Де ніколи не знаєш, хто з перехожих може стати героєм твого особистого фільму.