Культура - спільнота, у якій є місце для кожного

Культура – спільнота, у якій є місце для кожного

Раніше ми вже знайомили вас із Інститутом стратегії культури (ІСК), розповідаючи про те, чому культура потребує стратегію. Тепер ми хочемо познайомити вас із Юлією Хомчин – директоркою та культурною менеджеркою Інституту, яка поділиться особливими інсайдами ІСК.

  1. Розкажіть трохи про себе. Чому ви вирішили пов’язати свою діяльність з Інститутом?

Ще в студентські роки я цікавилася культурним життям Львова. Відправною точкою для мене стало мистецьке об’єднання «Дзиґа», і вже після університету, з 2006-го року моє професійне життя крутилося навколо нього. То був дуже цінний час для мене, в який я познайомилася з багатьма представниками і представницями культурного середовища Львова та інших міст. Також я була залучена до втілення низки класних культурно-мистецьких проєктів. Зрозуміла, що таке культурне життя міста та в чому його особливості у Львові. Із 2008-го і дотепер я є директоркою ГО «Інститут актуального мистецтва», знаного, зокрема, як організатора Тижня актуального мистецтва, Днів мистецтва перфоманс у Львові. 

Наглядова рада ІСК
Наглядова рада ІСК

Свого часу, майже 10 років тому, в середовищі культури Львова зародилася ідея стратегії розвитку культури міста. Я була учасницею робочої групи з напрацювання документа Стратегії розвитку культури Львова 2025 (далі – Стратегії), який затвердили у червні 2017 року. Згодом був створений Інститут стратегії культури (ІСК) як муніципальна інституція, що відповідає за організацію процесів втілення Стратегії, моніторинг її виконання, передовсім через здійснення аналітичної роботи, напрацювання нових культурних політик і підходів (як міський Фонд культури), освітніх і тематичних проєктів у сфері культури.

Фонд Культури | Інститут Стратегії Культури
Фонд культури Львова
  1. Розкажіть, будь ласка, про історію створення ІСК. Які були початкові причини створення Інституту?  Чи щось змінилося з часом?

Створення Інституту, його структура, напрями робити, завдання були передбачені у Стратегії. Оскільки йшлося про бачення і розвиток культури, то майбутній Інститут розглядали як можливу складову Інституту міста (це комунальна установа і також аналітичний центр, що розвиває місто Лева, координує впровадження стратегії розвитку міста). 

Підписання Меморандуму про співпрацю між ІСК і Strefa Kultury Wrocław. 2019 рік
Підписання Меморандуму про співпрацю між ІСК і Strefa Kultury Wrocław. 2019 рік

Від прийняття Стратегії до рішення про створення ІСК минуло півроку. Було вирішено, що ІСК діятиме у структурі Департаменту розвитку Львівської міської ради.  Початок і налагодження роботи Інституту зайнялио певний час, змінювалася команда. Упродовж 2018-го було сформовано наглядову раду Інституту. До цього діючого на постійній основі органу, що дає оцінку діяльності ІСК, ввійшли експертні консультації та практики менеджерів із України, Польщі й Великобританії.

Фактично першим повноцінним роком діяльності ІСК став 2019-ій: вдалося запустили всі процеси, триває формування команди. Ми усвідомлюємо те, що для якісного втілення пріоритетів Стратегії розвитку культури міста (реформування культурних політик, освіта й комунікація), а також цілей Стратегії (децентралізація культури, відповідальне ставлення до культурної спадщини, ефективне фінансування та управління у сфері культури та інше) потрібна потужна команда.

looseartist: “ FCK noise Tanja Jeremić, redbubble, ello, displate, society6 ”
Cara Incertezza
  1. Яку мету ставить перед собою ІСК? 

Нашою метою є створити й підтримувати у місті дієве культурне середовище через розвиток відкритої, відповідальної спільноти, що творить нові ідеї, пропонує культурні практики, зберігає і переосмислює спадщину. Місією ІСК у цьому контексті є аналітична підтримка інституцій та ініціатив у сфері культури, підвищення інституційної спроможності та сприяння розвитку потенціалу культурних середовищ Львова.

Нашими найважливішими напрямками роботи є створення Фонду культури міста Львова, аналітика й дослідження у сфері культури; моніторинг виконання Стратегії розвитку культури Львова, освіта в культурі, стратегування установ культури, комунікації та підтримка середовищ культури. У кожному з цих напрямів діяльності реалізовуємо проєкти, маємо певні плани та наміри.

Підсумки 2019-го, які ми з командою підводили, крім переліку низки реалізованих проєктів і подій, дозволяють говорити про позитивну динаміку щодо аудиторії ІСК: кількість наших підписників зростає, культурні діячі звертаються до нас із різними фаховими запитами та пропозиціями, ми комунікуємо із середовищами в різний спосіб. Крім того, ми зрозуміли, що 1,5 року діяльності (а це не так багато) у нас сформувалося чимало партнерств у Львові, але й також на всеукраїнському рівні та за кордоном. Але  ж в

Важливе не стільки саме зростання цих кількісних показників, скільки те, що вони засвідчують, — а це зростання довіри до ІСК у культурному середовищі міста. Ще один здобуток 2019-го: 

залучення грантових коштів на рівні, що майже відповідає розміру статутного капіталу ІСК.

“Іноді моя діяльність чи окремий проєкт стає цілим життям.”

Stolbn

  1. Розкажіть, яким чином ІСК як інституція підтримував проєкти?

Це могла бути  інформаційна підтримка подій партнерських інституцій чи просто заходів, корисних для середовища культури. Ми інформуємо про це в соцмережах, а також робимо тематичні розсилки й регулярний дайджест на наші бази контактів. Це також може бути організаційна підтримка. 

ІСК відкритий до співпраці, якщо заходи відповідають нашим цілям, цінностям, актуалізують важливі питання чи репрезентують успішні досвіди або можливості для середовища культури. Так, ми були партнером різних подій, як ось Інформаційні дні УКФ у Львові, Lviv Design Partnership — розроблення Креативного хабу, ХІХ-й Jazz Bez. 

Ми консультуємо та підтримуємо міські установи, насамперед те, що стосується стратегування.  Розвиваємо освітні проєкти (партнерські проєкти «Кадри управління», LWOWRO)

Крім того, у нас є певні власні проєкти, що досі в процесі (створення Фонду культури Львова), а також низка заходів, через які ми реагуємо на потреби й виклики сьогодення (наприклад, розмова про вихід культури міста з карантину). За 2019 – перші місяці 2020-го ІСК провів 30 власних подій та прийняв 25 заходів від різних установ та інституцій. 

  1. Ми знаємо, що ви займаєте посаду виконавчого директора в ІСК. Чи могли би ви розповісти більше про свої обов’язки, і як ваша культурна діяльність впливає на ваше життя? 
Юлія Хомчин на Конгресі культури
Юлія Хомчин на Конгресі культури

До основних обов’язків керівника ІСК належать такі, як налагодження програмного та фінансового партнерства, операційний менеджмент. Як керівниця установи я розподіляю, визначаю завдання для команди та моніторю хід їхнього виконання. 

Як моя діяльність в ІСК і галузі культури впливає на моє життя? Тут складно провести чіткі лінії. Іноді моя діяльність чи окремий проєкт стає цілим життям: це те, що наповнює мої думки, визначає емоції й переживання. Моя робота — це активна, часом дуже-дуже активна комунікація з різними сторонами: митцями, діячами культури, управлінцями, представниками різних комунальних служб чи компаній.

  1. Які зміни ви бачите в культурному житті міста завдяки діяльності ІСК?

Є кілька важливих процесів у культурному житті міста, які стали можливі та відбуваються завдяки діяльності ІСК.

У жовтні 2019 в рамках Конгресу культури «Перехід 1989» ми розмістили у незадіяній кам’яниці на площі Ринок масштабну виставку – IV триєнале сучасного українського мистецтва «Український Зріз». Таким чином, відкрили містянам нову, небачену раніше локацію для мистецтва у самому серці Львова. Успіх виставки довів, який великий є в місті запит на мистецький центр. 15 лютого в офісі ІСК за ініціативи ЛМР відбулись напрацювання концепції мистецького центру на площі Ринок, 42.

Культура - спільнота, у якій є місце для кожного 1
“Український зріз” на Площі Ринок

Одним із головних завдань ІСК, як я вже казала, є створення муніципального Фонду культури як конкурсної програми додаткових можливостей для середовища культури. Ще наприкінці 2018-го ми розпочали напрацювання моделі майбутнього Фонду в партнерстві з агенцією економічного розвитку PPV Knowledge Networks. Потреба у запровадженні Фонду культури є, цей запит лунає в культурному дискурсі міста вже не один рік.

Згідно зі Стратегією, «культура у Львові це солідарна, відповідальна та креативна спільнота, у якій є місце для кожного». 

  1. Як робота ІСК змінилася під час карантину?

Під час карантину нам довелось перелаштуватися на інший формат роботи – перейти в онлайн-режим: дзвінки замість живих зустрічей, дистанційне планування й робота. Також довелось дещо змінити строки деяких грантових проєктів.

Попри дистанційний формат нам вдалося не лише продовжувати поточні робочі процеси, а й реалізувати низку ідей, а також напрацювати інші. Чи не першою нашою реакцією на карантин була «Культура вдома»: щотижня ми збирали інформацію про онлайн-події інституцій та закладів культури у Львові та поширювали цю добірку.

Конгрес Культури. Жовтень 2019
Конгрес Культури. Жовтень 2019

Інформація привертала значну увагу, причому навіть в інших містах. Далі відеопроєкт «Що зупинила епідемія…»: митці у самостійно знятих відео рефлексували про виклики карантину і самоізоляції, про їхній вплив на творчість і плани.

Ще один проєкт «Правове поле культури»: у серії відео юрист пояснює різні правові аспекти діяльності в галузі культури, скажімо, про авторське право чи реєстрацію ФОПа.

Попереду в нас також відео від фахового психолога  — про карантин і культуру. 

Мушу сказати, в ситуації, коли ми всі опинилися відірвані від звичних середовищ і спілкування, коли живі події стали неможливі, кордони закриті, нам дуже захотілося почути голоси наших іноземних колег, дізнатися, як вони реагують, переживають ситуацію зупинки культурного сектора, яким бачать його майбутнє в умовах кризи. Нам хотілося відчувати, що попри все — ми разом. Із цього бажання з’явилася ідея проєкту «Як справи в культурі?»: впродовж двох місяців щопонеділка на сторінці ІСК маємо включення представників культурних інституцій із різних міст світу. На зв’язку вже були Польща, Литва, Італія, попереду ще Білорусь (Мінськ) і Чехія (Брно).

“Нам хотілося відчувати, що попри все — ми разом.” 

Чи не найбільший виклик для нас — не втратити зв’язок із нашою аудиторією. Ковтком свіжого повітря поміж онлайн-активностей для нас став проєкт «Театр іде до тебе»: із послабленням карантину ми спільно із Львівським театром ляльок   показали дитячу виставу в 4 районах Львова.

Проєкт "Театр іде до тебе"
Проєкт “Театр іде до тебе”

 Діти залишились задоволені, батьки дякували, а ми отримували запрошення від мешканців і ОСББ інших районів! Загалом плануємо виходити у райони і з іншими ініціативами (музика, кіно, література); для цього формуємо мобільну сцену з технікою і готові до співпраці з іншими установами.

  1. Про які з проєктів ІСК було б корисно знати і, можливо, зробити щось схоже в інших українських містах?

Перш за все це напрацювання і впровадження стратегії розвитку культури міста. Ефективна робота неможлива без дослідження культурних процесів, розуміння минулого й актуальних потреб конкретного міста. На цьому має будуватися бачення багатьох років.

Далі Конгрес культури як платформа для оцінки результатів, ревізії і планування в галузі культури. Навіть якщо певному місту не завжди під силу проводити такий захід у форматі масштабної міжнародної події, можна обрати й компактний спосіб систематичні наради, публічні обговорення і звіти, звернення до практикуючих менеджерів, закордонного досвіду. Тут важливі діалог, комунікація, відкритість. 

Конгрес культури. Прес-конференція
Конгрес культури. Прес-конференція

Міських Фондів культури в Україні немає. Напрацювання і створення механізму такого фонду у Львові може бути мультипліковане і в інших містах. 

Наш «Театр іде до тебе!» може бути прикладом для організацій та ініціатив усіх міст країни виходити за межі закритих просторів в час карантину і взаємодіяти з глядачем не лише онлайн. Водночас ця акція — приклад децентралізації в дії, коли культурно-мистецькі події відбуваються не лише в центрі міста, а й у його районах, там, де ніколи раніше подібного не було.

Децентралізація культури — це глобальний тренд, і міста мають працювати в цьому керунку теж. 

 

  1. Які найбільш надихаючі інсайди для вас сталися під час роботи над стратегією культури такого великого міста, як Львів?

Одне з відкриттів: культура — це передусім комунікація, вона реалізується через взаємодію між людьми: чи то в середовищі, між партнерами — для втілення якоїсь ідеї, чи між митцем і його аудиторією, чи в наших буденних соціальних практиках (як ти поводишся в транспорті, як ти розмовляєш з незнайомцем і т.д.), що, зрештою, творить обличчя міста.

Визначальним для мене є й розуміння ролі культури. Культура не менш важлива, ніж інші сфери діяльності, зокрема економіка (вона, власне, є складовою економіки). Культура не має фінансуватися за залишковим принципом і бути першою, чим готові пожертвувати (згадаймо ризики «врізання» коштів на культуру під час перегляду держбюджету). Крім того, культура проявляє унікальність, вона може бути величезним ресурсом (для людини, міста, країни), вона має значний вплив на соціум (інша справа, що ці ефекти не такі явні відразу). Мені здається, карантин лише чіткіше проявив цінність культури як простору для взаємодії, як ресурсу. 

  1. Чи буває у вас ситуація, коли вашу інтелектуальну роботу знецінюють, адже, здається, буває такчасто ситуація, щоколи люди не цінують стратегію або забувають про неї 

Звісно, трапляється нерозуміння нашої роботи, як і загалом особливостей роботи в культурній сфері. Багато процесів потребують глибоких обговорень і пошуків, також не без складнощів з юридичної точки зору через це втілення певних задумів займає тривалий час. Команда з 10 людей не зможе за один день переконати всіх жителів міста у важливості культури, але може співпрацювати з закладами культури і освіти, бізнесом, громадськими організаціями, органами влади. У такий спосіб ми вносимо культуру на порядок денний у всі сфери, що формують життя містян.

Якщо говорити про рівень держави, то, як на мене, нам ще наразі бракує розуміння потенціалу й важливості культурного сектора.

Проєкт "Код Культури". Дискусія "Актуальні тренди культури. Як з ними працюють у Львові"
Проєкт “Код Культури”. Дискусія “Актуальні тренди культури. Як з ними працюють у Львові”
  1. Які є плани на майбутнє в ІСК?

Тривають дослідження культурного контексту Львова. Триває проєкт «Код Культури»: попереду в нас нові відео та результати досліджень. Є також менші проєкти. І є ідеї декількох нових. У планах: сертифікаційна освітня програма для менеджерів культури, завершення першого циклу моніторингу Стратегії розвитку культури Львова 2025, подача на організацію конференції креативних міст Європи ЮНЕСКО, старт підготовки 2-го Конгресу Культури (2021), партнерські проєкти Jazz Bez 2020 і Школа перфомансу 2020 (звичайно, враховуючи нинішні умови життя), напрацювання нових інструментів та форматів ефективного функціонування сфери культури в умовах кризи й ін.

А пріоритет ІСК на цей рік продовження розпочатої раніше роботи над створенням Фонду культури Львова. Власне, ми подали відповідний проєкт на програму Українського культурного фонду – вони підтримали наш проєкт. 

Читайте також інтерв’ю про “Кругообіг книг у природі”
а також Чи має культура стратегію?

«Кругообіг книг у природі»

Для багатьох  людей книга – це практично «жива» істота, друг, з яким проводиш вечори після роботи, у вихідні, під час хвороби або коли просто сумно. Погодьтеся, нічим не замінити знайомий шерех сторінок, запах типографської фарби, незвичайні відчуття, коли читаєш різні історії. Паперову книгу не порівняти з холодним блиском металевих, електронних читалок. Але, так як купувати кожного разу нову книгу досить дорого, виник  такий напрям обміну книгами  – буккросинг.

Деякі люди обмінюються книгами чисто заради свого задоволення, а деякі допомагають обмінюватися книгами через свої сторінки у соціальних мережах. 

 

«Буккроссинг для свого задоволення»

«Кругообіг книг у природі» 2Анастасія – саме та людина, яка обмінюється книгами для себе та свого задоволення. Займається цим напрямком вже протягом півроку.

– Розкажіть, в чому полягає напрямок буккросинг?

– Буккросинг – це спільнота читачів, які не хочуть або не мають можливості купувати, зберігати книги, але читати воліють друкований варіант видання. Це такий «книжковий кругообіг». Тобто книги «подорожують» по читачам. Звичайно, і раніше книгами обмінювалися, але, як правило, зі своїми друзями або знайомими. Буккросинг – це трохи інший обмін. Люди не знають один одного особисто, але можуть обмінятися книгами абсолютно безкоштовно.

– Кому підійде буккросинг?

– Є цілий перелік таких людей.

  1. Любить багато читати, але не вистачає грошей постійно купувати нові книги.
  2. Бабуся / мама залишила в спадок свою бібліотеку з радянськими книгами. Місця займає купу, а викинути шкода і віддати нікому.
  3. Книгоголік, який скуповує тонну книг, а новинки все виходять і виходять, кількість книг збільшується і нікуди їх ставити.
  4. У зв’язку з переїздом терміново потрібно подіти кудись частину своїх книг.
  5. Купив книгу, прочитав, а вона не сподобалася. Зберігати – бажання немає, подарувати начебто соромно нецікаву книгу. Краще звільнити полиці для нових хороших книг.
  6. Подарували книгу, а така вже є.

– Які переваги цього хобі?

– Перше –  це те, що ти економиш свої гроші, не купуючи постійно нові книги, так як зараз це досить дорого. Тому краще купити одну новинку, прочитати її і помінятися на якусь іншу. Тобто ти витрачаєш, умовно, гроші на одну книгу, а можеш прочитати набагато більше.

Друге, не накопичується дуже багато книг. Також зараз модно і таке поняття як екологія. Можна сказати, що, займаючись буккросингом, економиш папір. Читання стає більш популярним і більш доступним. Люди можуть собі дозволити нову книгу.

Потім з’являється досить багато нових однодумців. Наприклад, я перебуваю у такій спільноті книгоголіків. У нього входять чотири дівчини: зі Львова, дві з Одеси і з Харкова, з якими ми обмінювалися не один десяток разів і яким я довіряю. Ми обмінюємося досить дорогими книгами – 400-500 гривень. Тобто, я таку книгу відправляю тільки людині, якій довіряю. Плюс, це ще така підтримка, коли хтось пише: тримаюся з останніх сил, щоб не купити якусь чергову книгу. Тому що ми реально витрачаємо багато грошей на книги. З багатьма дівчатами вже подружилися, просто листуємося, спілкуємося і знаємо один про одного трохи більше, ніж інші. Ну і ми розповідаємо один одному, що хочемо почитати. Іноді навіть ставимо черговість на одну книгу і виходить такий круговорот.

Можна сказати, що обмін книгами це такий заряд енергії і така ниточка між містами. Ось я, припустимо, дуже хочу побувати у Львові, але ніяк у мене не складається, а ось дівчинка мені кожен раз надсилає книгу, а всередині кладе листівку з написом «Привіт зі Львова». Ну це класно.

«Кругообіг книг у природі» 3І навіть багато хто проводить акції підтримки, наприклад, українських видавництв або проводять благодійні аукціони: роблять пост, люди пропонують свою якусь книгу і кожен може її купити за мінімальну вартість 10 гривень. І всі виручені гроші відправляють на благодійність.

– Як Ви шукаєте людей для обміну?

– Іноді у своєму профілі виставляю якусь книгу, пишу пост про неї, роблю відгук і приходять пропозиції про обмін. Часто буває, навіть в історії виставляю книгу, яку тільки-но почала читати, і у мене вже стоїть черга на обмін. У цьому випадку, я її навіть не виставляю на книгообмін. Надсилаємо книги, в основному, по Новій пошті або Укрпошті. Іноді заглядаю на спеціальні сторінки для обміну. Там дуже багато людей публікують свої книги і можна знайти щось дійсно варте.

 

 

«Книжковий посередник»

«Кругообіг книг у природі» 4Євгенія – посередник для тих, хто хоче обмінятися книгами. Близько року тому створила свою сторінку і допомагає іншим буккроссерам в обміні.

– Як Ви прийшли до рішення створити свою сторінку для обміну і в чому її основна суть?

– Чесно скажу, що група з обміну книг – ідея не моя, вона не нова. Мене додали до аналогічної групи, хотіли опублікувати мої книги. Я відправила всі фотографії та опис, сиджу, чекаю, кожні 5 хвилин оновлюю сторінку, думаю, коли ж мої книги вже будуть опубліковані, щоб вже почалися ці обміни. Але пройшло десь години 4, мої книги так і не були опубліковані, тоді я подумала, що швидше самій зробити свою групу для обміну.

Моя група – це майданчик, де люди знаходять один одного для обміну книг.  Відмінність моєї групи від багатьох інших, у мене основна ідея – обмін, не продаж. Але, якщо я виставляю книгу на обмін, і мені нічого із запропонованих книг не підходить, то людина може її купити. Але, основне – обмін. Тому що я бачила деякі групи, які продають старі книги. Це вже не буккросинг, і мені це не дуже подобається. Особисто я нічого не отримую, ну хіба що тільки задоволення, ніяких грошей, просто чисто працюю на ентузіазмі.

Але, що мене здивувало, що дуже багато людей читає, вони постійно скидають свої книжки, постійно обмінюються. Буває, я тільки опублікувала чиюсь книгу, протягом години її вже забрали. Тобто це дійсно цікаво і важливо для людей.

– Яким чином відбувається обмін?

– На сторінці публікуються фото книг, які готові обміняти. Людина надає інформацію: фотографія обкладинки, яка палітурка, назви книги, анотація, свої контакти у вигляді ім’я в Instagram, з якого міста людина і побажання, які книги вона хотіла би отримати. Потім я публікую пост про книгу, вписуючи всю надану інформацію. Далі людина, чиї книги опубліковані, отримує пропозиції в особисті повідомлення від інших користувачів і домовляється про обмін. Після домовленості, мені повідомляють, що книга обміняна або продана, і я вже відзначаю, що книгу забрали.

Іноді буваю ситуації, що у людини викликає підозри сторінка, з якої пропонують обмінятися, вона там нещодавно створена, закрита, тільки одна фотографія, але при цьому пропонують мільйон книг за твоїм смаком. Тоді краще перевірити ще раз сторінку: попросити додаткові фотографії або написати мені, я скажу, обмінювалися з цієї сторінки чи ні. Хоча книги, якщо вони коштують до 200 гривень, не особливо такий товар, за який будуть обманювати. У мене не було ситуацій, коли не висилали книгу. Все одно, тут все базується більше на довірі. Ось в таких випадках я відчуваю себе матусею.

«Кругообіг книг у природі» 5Хоча, є напевно два типи людей. Перші хороші книги змінюють, у хорошому стані, цікаві, та хочуть отримати натомість точно такі ж. А другий тип, які змінюють відверто фігню: старі, пошарпані книги, з тонкою обкладинкою, але хочуть отримати хороші книги. І, якщо трапляється другий тип, то буває, пишуть: якщо мені пропонують дурницю, то мені обов’язково потрібно обмінюватися? Я їм намагаюся пояснити, що ні, не зобов’язані, ви завжди можете відмовитися, якщо книга вам не подобається або не підходить. І в цьому немає нічого дивного. Якщо вже почали займатися буккросингом, то потрібно навчитися, і вибирати для себе щось реально цікаве або навчитися відмовляти.

– Чи є у  буккросингу свої якісь напрямки?

– Таких особливих напрямки я не знаю. Є, наприклад, книгообмін, коли збирається людей 5, тільки це повинні бути перевірені люди. Перший збирає посилку, яка складається з книг, листівок, смаколиків і т.д. і пускає цю посилку другій людині. Ця друга людина бере з посилки книгу, яка йому подобається, а натомість кладе свою, ну і, знову ж таки, інші подаруночки. І потім пускає цю посилку третього. І так по колу. Таку посилку можна запускати не один раз.

Ще я знаю, у Харкові є такий клуб, в якому всі учасники читають певну книгу і потім її обговорюють. Або ж навпаки – я, наприклад, прочитала якусь книгу і хочу про неї всім розповісти. І, умовно там, у п’ятницю я доповідач і розповідаю про цю книгу, люди приходять, сидять і слухаю те, що я розповідаю. Потім, через тиждень інший доповідач про іншу книгу.

«Кругообіг книг у природі» 6Але просто обговорювати те, що хтось читає в надії: може бути, я колись прочитаю цю книгу, сенсу немає. Тому що зараз дуже багато книжкових блогерів, які розповідають про всі книги і ти можеш сам вибирати: відгук на яку книгу прочитати і чи читати її потім. А в клубі хочеш, не хочеш, а будеш слухати про книгу, яку людина прочитала.

– Які емоції викликає буккросинг?

– Взагалі, ще коли отримуєш повідомлення з Нової пошти або Укрпошти про прибуття посилки, то вже і настрій піднімається, і ти чекаєш, коли ж вже отримаєш свою книжечку. Звичайно, потім швидше біжиш додому. Прийшов, відкриваєш, нюхаєш цю книгу (якщо вона більш-менш нова), гладиш її, мрієш швидше почати читати, щоб тебе ніхто не чіпав, і ти могла з головою зануритися в читання. Це реально, як книжковий наркотик.

ЧИ ПОМИЛЯВСЯ МЕНДЕЛЄЄВ? Історія виживання донбаського андеграунду.

У далекому 1888 році, великий вчений Дмитро Іванович Менделєєв подорожував Донбасом за пропозицією міністерства державного майна. Мандрував він з чіткою ціллю: дослідити можливості розвитку вітчизняної кам’яновугільної промисловості. На той час, далекий схід України вже був свого роду Меккою вугільної промисловості України, приїзд Менделєєва був дуже важливим для регіону. Проте, для Дмитра Івановича ця подорож також виявилася важливою. Науковець був настільки вражений багатством ресурсів сходу та професіоналізмом шахтарів, що у своєму звіті, який він поетично прозвав «Майбутня сила, що спочиває на берегах Дінця», закликав науковців та геологів досліджувати та розвивати Донбас. Менделєєв вірив у світле, індустріальне майбутнє Сіверського Дінця.

А зараз давайте уявимо, що на дворі лихі дев’яності. Криза після розвалу Радянського Союзу впливає на всі галузі суспільства, молодь починає об’єднуватись у різні субкультурі угрупування. Індустріальна атмосфера Донбасу наче натякає на розвиток важкої та незвичної музики. Саме це й відбувається: наче в знак протесту, в містах Луганської та Донецької областей з’являється музична андеграунд сцена. Панк-рок та треш-метал знаходить масову популярність, ажіотаж навколо різноманітних міст та «тусовок» зростає, неорганізовані та хаотичні музиканти створюють свою підпільну індустрію, яка так і залишиться в андеграунді. Жителі «Міста молодості», Сєвєродонецька, голосно та символічно заявляють: «Менделеев Ошибался». Саме так називається один із найяскравіших музичних колективів Луганського андеграунду. Гурт існує вже 25 років та пережив багато трансформацій, але його ідеологія ніяк не змінились. Жорсткі та шумні гітарні мотиви у купі з вокалом та текстами пісень, які у народі вважають “неформатом” створює абсурдний симбіоз, який більше схожий на арт-перформанс, але енергію «Менделєєв» створює дуже незвичну. Саме ця група є найкращим музичним зображенням індустріального регіону, але у чому саме помилявся Менделєєв? Для відповіді на це питання, ми поговорили з засновником та фронтменом колективу Сергієм Горєловим. Саме він є батьком ідеології гурту, яка полягає у доведенні до абсурду існуючих культурних та творчих трендів. За свою тривалу творчу діяльність, Горелов зміг взяти участь у багатьох музичних проектах Луганщини, виступити на дуже різних заходах та платформах, які до речі, далеко не завжди були готові до перформансів Сергія.

ЧИ ПОМИЛЯВСЯ МЕНДЕЛЄЄВ?                Історія виживання донбаського андеграунду. 7
Сергій Горелов на виступі “Менделеев Ошибался” у рок-пабі “МОСТ”

Творчість та ККД горілки

– Чому «Менделєєв помилявся»? У чому він помилився на вашу думку і чому ви саме так свою групу назвали?


Тому що ми вважали, що він трохи не дорахував кількості градусів у горілки. Цей напій міг би бути міцніше, ну при тій же ціні й відповідно ефективніше. ККД (коефіцієнт корисної дії) вище повинно бути 40% … Як би з технічною освітою мені відомо, що цей ККД дуже такий, слабенький.


– Як ККД горілки може впливати на вашу творчість?


Ну, чим вище ККД в допінгу, тим відповідно вихлоп енергетичних, творчих здібностей може бути вище. А може бути й не вище. Ну, залежить від того, як цим скористатися. Можна взагалі не дійти до сцени, не взяти в руки інструменти, а можна зловити самий пік і з’явиться перед глядачами в потрібної кондиції, і вони щоб перебували в тому ж стані, щоб якась гармонія була присутня з залом.


– Як довго ваша група існує, і як ви можете описати вашу творчість?


Ну, група існує з 1995 року, то брали паузи, то поновлювалися. Творчість, завжди, в принципі орієнтувалося на стиль «Ніяка Хвиля», «No Wave», це тональна музика. Відповідно,  стилі змінювалися від підбору музикантів, тому що часом навіть з’являлися якісь професіонали  з музичних училищ, з філармоній, зірки всякі. Тоді група ставала мелодійніше, але, на щастя, не набагато, все одно був присутній такий бардак, шум і водночас ідеологія залишалася абсурду тотального…

– Як ваша група сформувалася спочатку, що послужило поштовхом?


Ну тоді , в 90-х роках,  інформації було мало, але було багато ідей і тусовки такі масові були, люди збиралися там, все таке … І мені в руки попалася книжечка одна, називалася «Панк-рок від А до Я», автор Кокарев, і там був описаний стиль «Ніяка хвиля». Головна риса його, що музиканти  можуть брати участь в колективах, абсолютно не вміючи грати на музичних інструментах, що мене відразу зачарувало, я зрозумів, це моє і в той же день я пішов на тусовку і запропонував хлопцям, хто хоче, я ось тут хочу групу створити в такому-то напрямку, давайте брати участь. Знайшлося пару чоловік, і ми вже на наступний день, у мене вдома,  ми записали перший альбом.


– Перший альбом без будь-якої музичної освіти та навичок?


Без жодної репетиції, так. Ну, якісь нариси тексту були у всіх там. Загалом, взяли акустику, пропустили через магнітофон, типу щоб шуміло посильніше, якусь музичну установку притягли, я там був більше, як барабанщик і бек-вокаліст,  десь щось співав і виконав свою першу пісню з текстом «Профессионализм – враг любого искусства! Профессионализм – продажная чушь! Он развращает умы музыкантов и напоминает кислотный душ!». Це було в першому альбомі, то, що я пам’ятаю, це була моя найперша пісня. Це навіть група тоді ще називалася не “Менделеев Ошибался» а «Прыщавое Солнце», альбом називався «Лажа», ну якраз він відповідав змісту.

Луганський неформат


-Як змінилася ваша тусовка після створення групи, було більше музичних починань в місті або регіоні?


Музичні починання … Ну взагалі луганська область в ті роки була якось орієнтована…різні міста на різні стилі. Наприклад, Панк-рок це більше було Рубіжне, а Хеві-Метал це була Брянка. Лисичанськ ось більше був схильний до традицій, до стабільності, там групи існували десятками років… «Оксамит», наприклад, існує вже 30 років. Тоді ще була така група, «Наші», називалася, вони навіть влаштували фестиваль, типу Вудстока місцевого на водній станції на Павлограді, дуже довгий, з купою груп і з Харкова приїжджали… У Лисичанську ж ще була група світового рівня «Mental Demise», грайнд-кор група. З панків, потім з’явилася група «Мертвий Сезон», з нами тусувалися, зараз їх лідер грає в групі «Fuckти» в Лисичанську. Ну, а власне, сам «Менделєєв» особливо не вплинув на тусовку. Ну, з’являлися якісь експериментальні групи, але ми завжди були в другому або навіть в третьому ешелоні, нас не сприймали як реальну музичну силу, на щастя, напевно.


– Чи можна вважати, що в Луганській області була повноцінна музична андеграунд індустрія?


Скоріше ні. Було безліч якихось тусовок, субкультур. Насправді, всі один одного ненавиділи навіть всередині субкультур, всі конкурували між собою, такого єднання між собою не було, як наприклад 80-ті, «Гражданская Оборона», там все навколо неї тусувалися. Тут такого немає. Зараз так само насправді, напевно, це логічно. Все гризуться між собою, кожен вважає себе краще і талановитіше іншого, це творчі ревнощі, або щось таке.


-Як пройшов ваш перший концерт?.


На той час ми вже отримали репетиційну базу, там записувалися, у нас півтори години була програма. Вийшли в ДК «Хіміків», це був бар «Олег», в Сєвєродонецьку пожвавлення відбувалися, коли в місті з’являвся більш-менш стабільний концертний майданчик, а це було, на жаль, не так часто. Ось, бар «Олег» він постійно проводив сейшени, ми там вийшли, зіграли одну пісню, народ почав колбасится…все перервали. Але ми справили враження, але більше зіграти не дали, хоча програма у нас півтори години була. Але, вони все-таки зважилися запросити нас ще раз через тиждень. Ми прийшли й перевершили себе, не змогли зіграти жодної пісні. Так по наростаючій йшло, і взагалі половина концертів до кінця не доходили. Навіть в нинішні ліберальні часи, теж дограти не завжди виходить. Наприклад, в тому ж «Светлоград», де взагалі не було обмежень, нас підрізали в кінці. Наприклад, влітку 2019 року в нас був концерт в ЦУМі, ми давали два концерти. Один відіграли, а другий, працівники супермаркету «Comfy» просто розігнали.

 
Початок другого концерту  ЦУМі, який розігнали працівники супермаркету Comfy.

– Чому вашу групу так не люблять?


Ну я не думаю, що це нелюбов, це просто як група не відповідає формату певному. До речі, поняття формат у нас в Луганській області ввів добре відомий чоловік — Віталій Пастух. Він потім став продюсером Марічки Бурмаки. Він спочатку тут Пробував щось розкрутиться … Він почав насаджувати тут таке поняття, як «Формат», з того часу виступати таким колективам, як «Менделеев Ошибался» стало ще складніше, тому що раніше не могли сформулювати чому нас не можуть взяти, а тут відразу, одним словом, можна відкинути.

Кузня кадрів


– Були у вас колаборації з різними відомими артистами?

Аннa Птушко-Федук на виступі у групи “Менделеев Ошибался”.
Аннa Птушко-Федук на виступі у групи “Менделеев Ошибался”.
Так, я як раз почав у фейсбуці згадувати … Наприклад, ось торік, пам’ятайте скандальний фінал Українського відбору на Євробачення, група була там «Freedom Jazz», якій після відмови «MARUV» пропонували поїхати … Ось там є одна колишня учасниця «Менделеев Ошибался », наша барабанщиця колишня, Анна Птушко-Федук.

Ще в 90-х роках був один з найкрутіших фестивалів «Покоління», в Москві проводив його Федір Бондарчук, Михайло Єфремов, ці всі кінозірки … І там був співак Андрій Андрєєв, він грав тоді в групі «Д.О.П.» , вони посіли друге місце після «Грін Грея». Він грав в нашій групі на клавішах, аранжування робив і все таке.

ЧИ ПОМИЛЯВСЯ МЕНДЕЛЄЄВ?                Історія виживання донбаського андеграунду. 8
Фото з колаборації “Менделеев Ошибался” та клавішника групи “Д.О.П.” Михайло Єфремова.

Місцеві циркачі з нами брали участь, лауреати міжнародних фестивалів, робили ми перформанс. Один там на ходулях був, другий перед сценою ставав і жонглював палаючими факелами, лякаючи господарів закладу «МОСТ», але він там азбестове полотно брав, щоб потім погасити без ексцесів, хоча хто його знає, може краще б і не брав, було б веселіше.

Місця сили


– Що таке «МОСТ», що це за місце таке?


Був у нас такий, культовий заклад в Сєвєродонецьку. Справа в тому, що його організував син директора тролейбусного депо. Заснувався в колишній їдальні цього самого управління. Його звали Олександр Бринза, це у нього мрія давно була, зробити такий рок-паб і загалом він там з любов’ю все всередині обробив, найняв місцевих арт-директорів, возили групи з Чехії, США, Польщі ну й з усієї України звісно. Звук був не дуже, але антураж, атмосфера, особливо квартал такий гетто, пентагон, постійно приходили гопніки, постійно бійки були, додаючи колорит і лякаючи наших музикантів. Ну а фінансово так, не потягнули.

ЧИ ПОМИЛЯВСЯ МЕНДЕЛЄЄВ?                Історія виживання донбаського андеграунду. 9 
Фото з виступу “Менделеев Ошибался” у рок-пабі “МОСТ”

Відкриття було у 2004 році, якраз тоді в Сєвєродонецьку була така мережа магазинів музичних, називалася так незвично «Музіка» і вони випустили дві серії дисків під назвою «Сєвєродонецький Андерграунд», де були представлені місцеві групи, і ось учасників цих дисків запросили виступати на відкриття «Мосту», в тому числі й нас. Але у нас на той момент склад групи якось розсипався, але я по-швидкому новий зібрав. Записали мінусовку на 2,5 хвилини, але нам сказали грати хвилин 20…Я сказав, нічого страшного, ми її сім разів поспіль запустимо по кільцю…І ми останні виступали, знову зі скандалом…закінчилось тим, то гітарист впав головою зі сцени … але продовжував грати … і про це навіть вийшла велика стаття в Харківському журналі неформату.

 
Відео з виступу “Менделеева” у рок-пабі “МОСТ”

Ну ось «МОСТ» як відкрився, так концерти почалися, вони туди навіть якихось реперів намагалися притягти, це закінчилося масовою бійкою. У 2008 або 2009 він закрився, його знову відкрити намагалися, але, мабуть, не вийшло. Паралельно в Рубіжному працювало такий бар «Айсберг», байкерське місце, «МОСТ» теж був байкерським. У Лисичанську, пам’ятаю, саме панковським місце було «Палац культури Першого Травня», напевно, він уже по-іншому називається…

-Палац культури був панковським місцем?

Взагалі смішно…там панківські сейшени, такий вбитий палац, причому, на першому поверсі був банк якийсь, тому купа міліції, весь час когось забирала, десь в мережі я бачив відео тих тусовок, п’яні бійки перед входом, бійки глядачів, в цілому колоритне місце.

– Всі ці сейшени були платними, або скоріше це була просто ініціатива потусити?

Все платне було, звичайно. Сєвєродонецький БК «Хіміків» навіть якісь пропуски намагалися робити. Але взагалі, були, ще всякий офіціоз на площі (безкоштовний) під крилом міської ради, час від часу. Один раз навіть нас міська рада взяла під себе. Храм будувався у нас в Сєвєродонецьку, і в 1999 році в кінці травня, міська рада влаштовувала на підтримку цього будівництва благодійний концерт в Льодовому палаці. Зібрали купу рок-груп, ми навіть пройшли прослуховування, але так і не виступили, там все затягувалося, міліція розігнала сейшен в 11 вечора. Ну, там просто випустили старих рокерів, групу «Искатели», вони там свою рок-оперу «Суперзвезда» почали грати уривками, та так захопилися, що все затягнулося.


-Ви  ще брали участь у проєкті “Atmostronis”?

Ну, так, я там як кларнетист беру участь, це не мій проект. Ще був у мене особисто проєкт «Пердуханс», з професійними музикантами, трубачка була, три кларнетисти, знову ж, грала з нами тоді Анна Федюк-Птушко. «Пердуханс» Розшифруйте як «Перший духовий ансамбль». Але глядачі якось в подиві залишилися, вони очікували якогось панк-року, а ми вийшли та почали грати нарізку … ну там змінювалися, наприклад макарена з похоронним маршем в приспіві, ну і з моїм вокалом, звичайно. А Atmostronis – це індустріальний проєкт, його засновник Ігор Мацюк, один з представників магазину «Музіка» … мені цей проект найбільше подобався тим, що не треба репетирувати … особисто мені, вийшов, пограв на кларнеті, по імпровізував … Ми тоді в нульових тісно спілкувалися з Луганською індустріальною тусовкою, там виступали, в Донецьку виступали кілька разів. Нас навіть намагалися в Київський клуб «Бінго» вписати.

ЧИ ПОМИЛЯВСЯ МЕНДЕЛЄЄВ?                Історія виживання донбаського андеграунду. 10
Виступ “Пердуханс” у рок-пабі “МОСТ”

Відеокліп на пісню “Skafandr” від індустріального гурту “Atmostronis”

Великі надії


– Як ви можете описати тусовку 90-х, 2000-х і чи є шанси в наш час зробити щось подібне?


Ну, дивіться, у 90-ті тоді всі були схиблені на ідеях. Зараз ідея без відповідного, якісного втілення не катить, ти повинен її нормально подати, а тоді можна було на голій ідеї виїхати. Нульові роки … я зрозумів, коли вони настали, коли мене безкоштовно не пустили на концерт, я звик, що завжди ми ходили на всі концерти та театральні постановки завжди безкоштовно, там натовпом ломанулись, продавили, принципово не платили, а тут рубль вимагали, але я не заплатив і не пішов … я зрозумів, що часи змінилися. Ідеологія змінилася, але все одно, коли відбувався якийсь спад в суспільстві, з’являлась необхідність в таких колективах, як «Менделєєв». Причому, до нього ж в нульових стали ставитись краще, може від стажу групи залежить, чи кругозір змінився, з’явилося більше почуття гумору у людей, не знаю.


Зараз у мене великі надії на Коронавірус, тому що вже бачу, ниття почалося: «Фінансування немає!», «Врятуйте культуру!», «Музику врятуйте!», «Дайте грошей!». Я думаю, що відсутність грошей, як раз-таки й призведе до того, що весь цей накип зійде, який в музиці тільки через гроші. Залишиться тільки андеграунд … ну не те, щоб андерграунд, а люди щирі, які люблять мистецтво. Мистецтво заради мистецтва, і заради народу.


– Що ви думаєте про майбутнє Луганської сцени?


Ну … які у нас тут перспективи? .. Ось, подивився фестиваль «Светлоград» ніби як зібрав більшу частину місцевих груп області … Але я останнім часом помічаю, що перевагу віддають кавер групам, якщо раніше народ приходячи на концерт жадав побачити щось нове, то зараз навпаки, приємніше знайомі мелодії сприймають, під них краще п’ється …
У нас немає концертних майданчиків. Ось де у нас виступати? Хіба якийсь БК орендувати, але це знову домовлятися з міською владою, набагато простіше, якби якийсь клуб був як той же «МОСТ» … ну є у нас арт-резиденція «Плюс / мінус», ну в них зовсім інший формат, там електроніка … ну і масштаб там, якщо якась розкручена група приїде, то місця всім не вистачить.

 
Гала-концерт “Менделеев Ошибался” на фестивалі “Светлоград”

– Яке ви бачите майбутнє у «Менделеев Ошибался»?


Таким же абсурдним, як і раніше, непередбачуваним … Люди міняються, навколо публіка змінюється, музиканти помирають … необов’язково в фізичному сенсі. Абсурд у нас досить лютий, сподіваюся, він таким і залишиться, як в музичному, так і в текстовому плані. Безумовно, свій слухач буде, хоч і нечисленний, але який уже є.

Вже на наступний день після нашої бесіди колектив опублікував свій перший концертний альбом під назвою «Песни для ЦУМа». Це вже восьмий оцифрований альбом «Менделеева». Послухати його можна за посиланням:

“Песни для ЦУМа” by Менделеев ошибался

Читайте також Фестивалі, на яких ти можеш затусити в 2020
а ще 

Ебру

«Нове полотно картини – вода та ебру»

Художники давно вийшли за рамки полотна і використовують як основу для своїх шедеврів будь-які матеріали. Але чи можна уявити у якості полотна поверхню води, таку не постійну і мінливу? Чи можна створювати картини на водній гладі з декількох крапель фарби? Та чи будуть це справжні картини? Або це буде просто зафарбована вода? На всі ці питання відповість  Ганна Іванова (AnnIva.). 

«Нове полотно картини - вода та ебру» 11Ганна Іванова – художниця в техніці Ебру – малюнки по воді. Малюнки, які народжуються під руками майстра, завжди неповторні і граціозні. Барвистий танець, крапля за краплею, створюється на воді, а потім переноситься на поверхні паперу, тканини. Художниця також робить авторські хустки з використанням техніки малювання по воді.

 

«Із уст в уста, від майстра до майстра –  так 50 років»

– Чому Ви обрали саме такий псевдонім – AnnIva? 

– Мое имя Анна Иванова, у меня распространенная фамилия, и когда я начала заниматься этим творчеством, я решила взять себе ник AnnIva . Это даже не псевдоним – это ник. Я сократила свою фамилию, чтобы было легче произносить и воспринимать за границей.

– У чому особливості техніки Ебру ? 

– В любой технике рисования обычно наносится краска на твердую поверхность: на стену, холсты, деревяшки разными материалами. А в технике Эбру исключительная составляющая – такая зыбкая основа. Считается, что мы рисуем по воде, но это не вода, это больше кисель. Была такая забавная история: у меня есть очень хороший знакомый, химик, и восемь лет назад я говорила: «Я рисую на воде», а он мне говорит: «так, подожди, стоп. Ты просто берешь воду и на ней рисуешь?», я говорю: «нет, я сгущаю раствором», а он мне спокойно отвечает: «тогда это раствор». 

Смысл остается в том, что эбру – рисунок на жидкости. Плюс, ко всему, рисуется очень жидкими красками, то есть краски – это такое сочетание большого количества воды, в котором находятся пигменты и добавляется ещё обязательный предмет, который позволяет пигментам растечься на поверхности – так называемые павы (это поверхностно-активные вещества). Но, основное – это то, что есть жидкость, на которой мы рисуем и есть жидкость, которой мы рисуем. Это основная особенность эбру. 

Раньше  было только традиционное эбру, делали только бумагу, которой украшали книжки. Там делали обложки и форзацы. Но, сейчас существует и такое фигуративное эбру, когда рисуются картинки, которые используются в разных отраслях. Например, я занимаюсь тем, что ещё дополнительно делаю иллюстрации к спектаклю. То есть люди сидят в зале, а я всё это рисую. Уже 16 спектаклей прошло за 4 года в Москве в «Доме музыки».

«Нове полотно картини - вода та ебру» 12

Эбру начало использоваться именно в творческой составляющей. Начали делать картины, особенно реплики каких–то знаменитых картин. В прикладной части эбру рисунок переносится на ткань и люди делают разные вещи: шарфы, кофты, юбки, сумки и т.д.

– Як взагалі виникла техніка Ебру, яка її історія? 

– Эта техника очень-очень древняя, которая пришла с Востока и была распространена максимально в разных местах. Но, в какой-то момент эта техника забылась, потому что все рисунки, которые делаются в этой технике, в основном, переносились на бумагу. Потом это перенеслось в книгопечатание. Так вот, второй пласт, в котором использовалась эта бумага для каллиграфического написания молитвы, только в Турции. Это сохранилось и турки очень бережно сохранили и донесли это до нашего времени. Соответственно, турки и показали миру, то есть, как бы возродили. 50 лет примерно они молчали, скрывали эту технику, передавали из уст в уста, от мастера к мастеру, а потом они всё это раскрыли. И, понятное дело, сейчас считается что эта техника турецкая и все основные мастера в Турции.

Сама техника заключалась в том, что есть густой раствор, который делался по определенной технологии, совсем давно это был экстракт колючки гевена и на нём делали настойку, получали такой киселеобразный раствор, на котором можно было рисовать. 

Но всё это было муторно и, в какой-то момент, поняли, что можно сделать точно такой же раствор с водорослями каррагинан. Он очень хорошо подходит для именно этой техники. Все  мастера делали краски сами. Они брали какой-то кусок камня, глины, либо ещё чего-то, всё это мелко перетирали, добавляли туда воду очень аккуратно. Эбру – это вся философия: как мы делаем краску, как мы делаем раствор, как мы делаем картину, какой кисточкой мы рисуем.

Сейчас существуют готовые краски, но они на акриловой основе. И получается так: просто банку открываешь и рисуешь. Современные краски – это такая лайт-версия. Но она больше направлена на детей. Мы, с моими хорошими знакомыми: Олей Кауровой, Катей Савельевой, Татьяной Кирилловой, это поняли, чтобы больше популяризировать это направление. Но, при этом, с готовыми красками теряется вся философия традиционного эбру.

«Мені туди треба …» 

– Як Ви прийшли до цього напряму? 

– Я думаю, как и у многих. Моя очень хорошая знакомая пригласила меня на презентацию с таким красивым названием «Эбру». Я человек такой интуитивный и моя первая реакция была: «мне туда надо». И я ринулась, все это увидела, сказала «вау» и загорелась. Но, так как именно в тот момент было очень мало информации об этой технике, мы, с моими знакомыми, начали потихоньку сами экспериментировать. Я считаю, что все, кто давно занимается эбру, лет 11-12, фактически научились сами, параллельно общаясь друг с другом. Потому что турки еще 10 лет назад не рассказывали об этой технике. 

Так как я не знаю турецкий и плохо знаю английский, для меня было сложно. А вот Таня Кирилова (та самая знакомая) приехала в Турцию и ей говорят: «9 месяцев и ты научишься делать краску». Но, во-первых, на наш менталитет это вообще никак не укладывается: как это 9 месяцев чему-то учиться. И она сказала: «Так, стоп. Я сама научусь». И вот мы начали учиться понимать: что это и как работает.

И после того, как мы поняли: как это делать, турки нас приняли, они говорят: «Подождите. А чему мы вас будем учить, если вы сами все уже умеете?». Хотя, в эбру есть куда двигаться. Потому что, например, сейчас я на уровне 3 класса в своем мастерстве, а у них мастерство на уровне докторов наук. Но и это мастерство только у единиц.

Забавная история. В течении 3 лет я каждый день выставляла в Facebook свои картины и одна девушка мне написала: «Аня, ты зомбируешь всех этим эбру!», а я говорю: «Это же хорошо. Классно, представь, если бы каждый человек был зомбирован творчеством. Чем-то таким прекрасным. Чтобы мы были зомбированы только этим и ничем другим». И я знаю многих людей, которые, так же, как и я, очень бурно реагируют на эбру. Да, я пыталась пробовать другие направления, но эбру меня захватил, потому что я вижу куда расти. 

– Як відбувається цей процес зомбування інших людей? 

– Я считаю, что мне разрешено всю эту красоту показывать миру. Причём, я же не занимаюсь только очень узким каким-то составляющим, например, только традиционным эбру. Я делала очень долго платки, примерно лет 5.

«Нове полотно картини - вода та ебру» 13 «Нове полотно картини - вода та ебру» 14

Потом я преподаю эбру, как традиционное так и фигуративное (картины, которые сохраняют сходство с реальными объектами). Может быть, не на том уровне, как турки, но, всё-таки, у меня есть какие-то навыки.  Я делаю, например, иллюстрации книжек. 

«Нове полотно картини - вода та ебру» 15 «Нове полотно картини - вода та ебру» 16

Мы ездим в детские дома, я занимаюсь там с детьми, мы делаем ткань, кепки, кеды. Мы ещё с подругами делаем материалы для эбру, то есть я еще одна из создателей бренда красок для детей. 

«Нове полотно картини - вода та ебру» 17 «Нове полотно картини - вода та ебру» 18

И вот, через всё это, я постоянно рассказываю про эбру и, надо сказать, что людей это цепляет. Очень многие занимаются эбру, может быть, не так много как тех, кто занимается акварелью или маслом, но эбру-тусовка очень большая: в Украине, в России, в Европе и, соответственно, в Турции. 

– Ви сказали, що викладаєте ебру. У Вас є своя онлайн школа чи своя студія? 

– Я давно очень хотела сделать онлайн-школу, потому что по Skype, например, учить очень тяжело. Потому что у меня всё оборудование классное и человек видит всё хорошо, но с той стороны оборудование, чаще всего, плохое и очень-очень сложно было определенным образом руководить руками или головой. Это сложный процесс. Думаю: «Господи, ну надо же что-то начать», и я решила открыть свою школу онлайн. 

Я еще на начальной стадии всего этого, не очень разобралась с некоторыми нюансами. Эта онлайн школа совсем молодая. Ей где-то 2 месяца. У меня основная деятельность рекламная идёт в Instagram, там есть ссылка. Можно перейти по ссылке и зарегистрироваться.

Как только человек нажимает эту кнопку, он попадает на первый бесплатный урок, в котором я рассказываю про краски, которыми рисовать. Я рекомендую, для начала, попробовать простые краски, основателем и представителем которых я являюсь. Потом, можно увидеть: что, где, куда, пройти бесплатный урок, попробовать вместе со мной нарисовать пробный цветок. Ну и, соответственно, если человек говорит: «да, это моё», следует диалог о продолжении обучения. 

Почему цветы? В Турции помимо вот этих подходов баталов (фоны, которые переносятся на бумагу и на форзац книги) еще разрешено рисовать цветы, и там есть традиционные цветы.  Когда я начинала, очень сильно увлеклась ими. Но, мне скучно рисовать одни только тюльпаны или одни розочки, и я всё это вложила в свой курс  “Эбро-цветы”.  И там 20 цветов, каждый из которых имеет по 3-4 видео: пошагово, от простого к сложному. И здесь получилось так, что это стало удобно: люди смотрят видео уроки, потом мне присылают на проверку свои видео работы. Плюс, вопросы могут задать, и у нас идёт диалог и девочки очень успешно начали заниматься. Странно, но в Турции мастера, в основном, мужчины, ну кроме Фирдевс (турецкая художница эбру). А у нас  мальчики отваливаются, ну просто вот на раз. 

Также, вот сейчас идет курс по эбру-шоу. Учащиеся делают ролики в два этапа: рисуют и монтируют видео. И вот я это всё сейчас пытаюсь сделать.

“Ебру – це емоції “ 

– Як приходять ідеї картин? 

– Для меня это довольно сложный вопрос, потому что от меня все ждут чего-то интересного и оригинального, а так как я рисую каждый день, в какой-то момент начинаю понимать: я выдыхаюсь. Вообще, для мастеров эбру весь мир выглядит в кружочках. То есть, когда я смотрю на жучка, я быстро представляю: как я его в этих кружочках рисую. Вот увидела жучка или какой-то поворот, смотрю на небо и вижу там красивые облака, вижу вашу улыбку и хочу нарисовать именно вашу улыбку, а не улыбку Джоконды. Так вот, для меня идея – это что-то новое. 

У меня есть какие-то ассоциативные вещи, например, с музыкой. Я слышу музыку, понимаю какие там акценты и мне приходят картинки в голове. Вода тоже позволяет увидеть что-то новое, и важно иметь некую наблюдательность и фантазию. Разводы в эбро все очень причудливые,  и если попробовать всмотреться, то можно увидеть в этом какую-то историю или фигурку. Вот у меня работает это таким образом. 

«Нове полотно картини - вода та ебру» 19 «Нове полотно картини - вода та ебру» 20

– Тобто, ебру – це більше емоції і Ви втілюєте у своїх картинах емоційну складову? 

– Очень бы хотелось, чтобы какие-то художники эбру научились делать максимально художественно и  интересно, а не репликами. Мы, все-таки, делаем все реплики. Окей, может, не знаменитые картины. Но, все равно, мы смотрим что-то, где-то и перерисовываем в эбру. Да, я перерисовываю, но пытаюсь вложить в это какую-то свою эмоциональную составляющую.  

Например, художники делают картины больше с мастерской составляющей. А я не художник: не училась этому и не умею рисовать, скажем, на бумаге, зато я умею рисовать только на воде. Это реальность. Я когда рисую карандашом, я нарисую вам такое… что просто жесть. Конечно, получается, что эмоционально картинка на воде у меня клёвая, а с точки зрения художественной составляющей – не очень.

– Що Ви робите зі своїми картинами: продаєте чи даруєте? 

– Ну, я не продавец. Я делаю работы очень мало. Потому что сейчас делаю спектакли и их много, это довольно сложный процесс. Конечно, я выкладываю свои работы на каких-то сайтах, например, Instagram или Facebook. Было несколько людей, которые увидели картину и сказали: «Вау! Я её хочу». И тогда я их продаю.

Понятное дело, что мои друзья и мои знакомые максимально покупают мои работы, или я их дарю. Иногда бывает, что я прихожу к ним домой, смотрю на картину и понимаю: она на своём месте. Таким образом, я продаю свои работы. Редко, но продаю. У меня квартира вся в картинах. Плюс, у меня еще и дочка художница. Помню, к нам приехали родственники и маленький мальчик говорит: «Музей». У нас нет ни одной стенки, на которой не висели бы картины. Так что, картины висят везде и радуют нас и наш взгляд.

– Як щодо своєї виставки: чи думали Ви зробити виставку своїх робіт? 

– Да, но я не очень верю в выставки. Что такое современные выставки? У тебя есть деньги, ты договариваешься с галереей, вывешиваешь туда свои работы, за деньги делаешь рекламу, за деньги приглашаешь кого-то. Наверное, я выросла из этого. Если есть какие-то выставки, на которые меня приглашают, то с удовольствием. Но, опять же, все равно ты платишь деньги за то, чтобы тебя посмотрели. Конечно, хотелось бы, чтобы мне сделали выставку, как великому художнику, без этой денежной шелухи. Но, это современный мир, к сожалению. Плюс, нет народу. Люди не идут на эти выставки. Люди, не зная технику, думают что это ребенок рисовал. То есть, для начала нужно поднять понимание эбру. Чтобы на выставки ходили. 

– Як мистецтво допомагає у повсякденному житті? 

– Иногда так устаёшь, а потом посмотришь, например, на какую-то классную и великую картину, тебя туда затянет и понимаешь: все, что происходит, тленно. Оно уходит. А вот это великое искусство остается. Оно цепляет и отпускает нас и наши мысли. 

Мы же все бегаем. Вот знаете чем еще эбру классное, и искусство, в целом? Когда мы все торопимся, а мы торопимся даже из комнаты на кухню, и не можем остановиться, искусство нам помогает в этом. Искусство помогает остановиться. А дальше уже другой процесс – эмоции. Тебя может куда-то вернуть, ты можешь что-то вспомнить, что-то осознать. И все, что нас может остановить – искусство, но если ты полностью фокусируешься на этом. Это такая вот остановочка.

– Чи є у Вас кумир? 

– У меня кумиры в плане технике, а не творчестве. Вот в этом смысле наверно они для меня кумиры. Например, Гарип Ай – турецкий мастер и он делает фантастически красивые картины. Но, все равно, я как бы восхищаюсь его работами, но не ставлю его как кумира. Второй человек, который восхищает, и к которому стремятся многие в технике эбру, это Фирдевс. Она рисует потрясающие цветы. Она это сделала, как какой-то конкретный культ. Но, опять же, я не могу сказать, что она мой кумир, но когда я смотрю на ее работы, я радуюсь, что можно сделать такое в эбру. Но, что быть не их подражателями, а стоять рядом с ними, нужно рисовать и тренироваться. Только тогда ты приходишь к какому-то результату. Так вот, для меня они кумиры именно в мастерстве.

– Чи є ідея, яка на сьогоднішній день здається нездійсненною? 

– Есть, но она лично для меня несбыточная. Для других мастеров она, может быть, вполне реальная. Может когда-нибудь у меня будет свое помещение и я смогу сделать себе занавески не с принтом, а именно с четкой картиной. И для этого нужен поддон и помещение. В эбру можно взять картинку и потом перенести ее на сумки, кошельки, юбку, кеды, кепки.  Но это будет больше принт.

– З якими проблемами можуть зіткнутися  люди, які тільки придивляються до техніки Ебру? 

– Первая трудность – на картинке или видео, где показывают как делают эбру профессионалы, складывается ощущение: «это все легко». Как только ты начинаешь это делать, понимаешь, что это нифига не легко. 

Второе и третье: когда люди начинают пытаться уходить от готовых красок, появляется проблема в нехватке материала, но все в эбру очень дорогое. Нужно покупать материал, раствор портится, краски кончаются быстро. И, чаще всего, все ломаются на цене. Это именно из-за того, что нет готовых дешевых материалов. Не говоря про традиционное эбру, так как это природные материалы. 

И еще один. Была у меня история, на одном мастер-классе. Пришла девушка и говорит: «Я занимаюсь песком и поняла, что хочу заниматься эбру. Я стану мастером эбру». Она единственная, кто остался мне помогать убирать после мастер класса, мы убирались 1.5 часа.  Пока мы все вымыли, пока мы все банки закрыли и она такая: «Я поняла. Песочек это все легко: подмел и выкинул. Нет, эбру будет моим хобби». Вот это вот процесс уборки довольно сложный и долгий. 

Еще тяжело притащить поддон, раствор, краски пооткрывать. Это не листик бумаги и карандаш. Когда мы приезжаем на мастер-класс, у меня большая машина с большим багажником, а в машине у меня эбру. И невозможно поставить туда что-то еще. Это все отрезвляет. 

Но, если вы все таки решили заниматься эбру, то нужно быть смелым. Не нужно бояться этих всех трудностей и опускать руки. Нужно идти вперед, учиться, развиваться, тренироваться. Тогда вы достигнете больших успехов. Поверьте, эбру того стоит.

Що таке стрінг-арт

Стринг арт – нитки мистецтва

На сьогоднішній день вважається гарним тоном мати хоча б одне хобі. Наш світ стрімко розвивається і іноді не хочеться кудись бігти, або займатися фізичними навантаженнями, а хочеться просто зайнятися спокійною справою. Тому більшість починає освоювати рукоділля. Але, так як звичайним хенд мейдом нікого вже не здивуєш, став популярним такий напрямок як Стринг арт - нитки мистецтва 21стринг-арт (string-art). Це незвичайне мистецтво, яке дозволяє поєднувати, здавалося б, не поєднувані речі – м’які нитки і жорсткі цвяхи. Саме про цей напрямок розповість майтер стринг-арту – Марина, яка практикує цей напрям 5 років.

 

– Розкажіть, будь ласка, про особливості напряму стринг-арт.

– Техніка стринг-арт, наскільки я знаю, була взагалі придумана жінкою математиком – Мері Еверест Буль. Вона знайшла оригінальний спосіб демонстрації своїм учням побудови геометричних фігур. Для занять вона використовувала невелику дошку з прибитими цвяхами, на якій, за допомогою мотузки, «малювала» трикутники, квадрати і більш складні фігури. За іншою версією, техніка була придумана в Англії майже чотири століття тому. За допомогою звичайних цвяхів і ниток ткачі того часу створювали декоративний малюнок на дощечках, яким надалі прикрашали стіни власного житла. Тобто, техніка стринг-арт не нова, і вона використовувалася давно.

– А в чому полягає сама технологія виготовлення картини?

– Для початку потрібно взяти дощечки. Дуже багато в Інтернеті тих, хто бере звичайну кухонну дощечку, але її не повісиш, припустимо, у вітальню або спальню, вона тільки для кухні. У нас мало тих, хто працює в цьому напрямку. А якщо і працює, то дуже мало тих, хто пише про це статті або знімає відео-уроки для початківців. Це, в основному, все на іноземних сайтах. І там брали за основу дошки ДСП.

Як нам потрібно зробити сам малюнок? Я використовую принтер, на ньому роздруковую макет, будь-яку вподобану картинку, іноді буває і кілька частин однієї картини, в залежності від полотна. Тобто, беремо ДСП, накладаємо макет, зверху по макету б’ються гвоздики, потім макет знімається. Але, тут теж потрібно бути обережними, тому що іноді папір може застрягти. І ті, хто тільки починає працювати в цьому напрямку, іноді не прибирають ці дрібні частинки паперу, і це виглядає не дуже охайно. Потім просто тримаєш біля себе картинку і передаєш колір по цвяхах. Буває складно, коли перед очима макета немає, а  кольорів багато і перед тобою купа цвяхів. Це самий важкий момент: передати колір і контур.

Стринг арт - нитки мистецтва 22

Я ще після того, як зроблю картину, кожен  цвях покриваю лаком, тоді картина виходить об’ємною, такою насиченою, а якщо цього не робити, то цвяхи блищать. У мене є одна робота “Мерилін Монро”, ось в ідеалі у Монро на фотографії сукня блискуча, і я цвяхи на ній не розфарбовувала, щоб  сукня у неї блищала і переливалася.

– Як Ви прийшли до цього напрямку?

– Я завжди була творчою людиною, у мене завжди було дуже багато різних хобі, але ось це якось мене зачепило.

Почала практикувати в 2015 році. У соціальних мережах цього не було. Я побачила картини в стилі стринг-арт в додатку Pinterest. Що мені сподобалося, що це виглядало незвично. А мені завжди цікаво спробувати щось новеньке. Мені стало цікаво: як можна дитячу картинку зробити з цвяхів і ниток?

У мене мама, взагалі, була вчителькою в школі, вона вела трудове навчання. І вона викладала таку тему, як ізонитка. Суть цієї техніки в тому, що робиться все те ж саме, що і я роблю на дощечці з цвяхами, тільки вона робиться на папері з нитками. Плюс, є певна схема, яка має такий математичний вигляд (1,2,3) і потрібно чітко дотримуватися цієї схеми. Але, привернула мене техніка стринг-арт тим, що картини можна виконувати як за схемою (математичними розрахунками) так і довільно, від душі, як ти відчуваєш і як ти це бачиш. І немає певної техніки намотування. Немає правил, роби так, як тобі хочеться. І це мені подобається. Скільки б мене мама не виправляла: «Треба зробити так», я кажу: «Ні, я хочу зробити ось так». Ну, як будь-яка творча людина: я бачу ідею і чітко її виконую. Плюс, треба було чимось займатися, знайти якусь віддушину від повсякденного життя. А це допомогло якось себе розкрити.

Перші роботи вони такі смішні вийшли.Спочатку, я брала якийсь примітив: дощечку 20 на 20. Я не знала, які потрібно брати цвяхи, ранила руки, у мене щось не виходило. Але, ось за рік-два, все це притерлось. Я вже зрозуміла, які цвяхи мені потрібно брати, почала все розраховувати, звичайно, дивилася, як інші все це роблять і вчилася.

Ось, якщо брати 3 роки тому, то мені потрібно було 2 тижні для того, щоб зробити одну роботу. Зараз потрібно 4-5 годин і робота готова, за умови, якщо мене ніхто не буде відволікати.

Стринг арт - нитки мистецтва 23

– Звідки Ви черпаєте ідеї для картин?

– Я, наприклад, люблю чорно-білі картини: на білому полотні зробити чорними нитками або на чорному полотні – білими. Для мене це класно, мені такі картини подобаються більше, ніж кольорові. А взагалі, потрібно якось чекати натхнення. Тому що, якщо робити картини без натхнення, то це просто робота, але не творчість. Така робота вже кайф не приносить. Але коли ти хочеш творити – це велике задоволення. Ось ти побачив картину в одному вигляді, потім вже додаєш щось своє. В основному, я беру готову картинку: іноді вона кольорова, але найчастіше – це чорно-білий ескіз. Їх зручніше робити. 

Але буває таке, що гортаєш стрічку, або той же Pinterest, і бачиш такі прикольні картинки або мордочки, припустимо, міньйон. А якщо до цієї картини зробити ще два гачки, то це вже не просто картина, це вже можна використовувати для ключів, рушників або рюкзака.

 Стринг арт - нитки мистецтва 24   Стринг арт - нитки мистецтва 25

Іноді буває таке, що клієнт тобі повністю довіряє і каже: я хочу ось це, ось це і це і ніяких проблем. Тобто ти робиш цю роботу з повною свободою дії. А буває так, що клієнт говорить: «Ні, я хочу саме так і ніяк інакше», то все, у тебе є якісь рамки. Це вже не хобі, це вже робота, яка не приносить великого задоволення.

– Тобто, виходить, що Ваше хобі перейшло ще і в роботу? Ви продаєте свої роботи?

– Буває, що мені замовляють картини. Я їх виставляю в Instagram, деякі просто купують, а до деяких хочуть додати щось своє. Дуже прикольно виходять візитки. Вони у нас 5 на 10 або 5 на 8, і уявляєте полотно шириною 50 см і висотою 30 см. Точно такий же логотип, тільки виконаний в незвичній техніці. Досить прикольно виглядає. Є люди, у яких є все, і їм хочеться якось здивувати, а ось цим здивувати можна, тому що воно таке неординарне.

Іноді я продаю свої картини, а взагалі таке хобі стрес знімає. Дивно, але іноді, коли болить дуже голова, постукаєш по цвяхах і вона проходить. Всі дивуються: як це так, а я не знаю, можливо я негативні емоції виплеснула, або змінила обстановку. А може це і є та сила мистецтва.

– А як на рахунок подальшого просування себе і своїх картин?

– Так, я про це думаю постійно, вже 4 роки. Але немає у мене цієї «комерційної жилки». Я завжди кажу: мені потрібен менеджер. Просто я можу працювати, але не вмію продавати свої роботи. У мене зараз це відбувається так: хтось побачив мої роботи, попросив зробити, розповів про це друзям, знайомим,  і вони теж захотіли.

Але, так, щоб продавати або створити свій сайт, я до цього ще не прийшла. Треба, напевно, такого стусана, щоб зробити такий крок. Адже це не тільки моя проблема. Багато класних майстрів, які роблять круті картини, але зовсім не вміють продавати. Хочеться, звичайно, свою творчість розвивати і привнести в маси.

– Чи є у Вас кумири у цьому напрямку?

– Так, звичайно, є. Правда, я не знаю їхні імена чи прізвища. Я дуже вражена роботами людей, які вміють робити портрети. І ось, коли я навчуся робити портрети в техніці стринг-арт, або в техніці одна нитка, то це буде щось неймовірне. Я дивлюся на портрети в цій техніці і просто розумію: «Вау. І так можна », але до цього потрібно ще прийти. Спочатку потрібно навчиться малювати портрети. І ось, коли я зможу намалювати портрет, а потім перенести його цвяхами на полотно в техніці стринг-арт, передати хоча б 80% схожості з фото, то тоді це буде захват. Завжди є, куди рости.

Люди роблять такі шедеври. І за кордоном це дуже цінується. У нас це просто копійки, а якщо за кордоном робити, або відправляти свої роботи і продавати в інших країнах, то можна добре заробляти. Але, головна проблема в тому, що не всі знають цю техніку і багато хто думає, що це все легко, навіть дитина впорається. Цвяхи нитками обмотав і все готово. Не розуміють, що ти можеш 4-5 годин просидіти в незручному положенні, з важким молотком, зі скрученою спиною. Потрібно врахувати всі нюанси і зробити красиво, щоб твою роботу купили. Плюс, ще не кожна людина захоче витрачати гроші на такі картини. 

– Ви згадали техніку «одна нитка». Розкажіть, що це за техніка?

– Ця техніка заснована на тому, що беруться п’яльця або ДСП у вигляді такого кола. І гвоздики набиваються практично по контуру цього кола. Художник робить цілий портрет однією ниткою. Якщо у мене цвяхи і кілька ниток різного кольору, то в цій техніці цвяхи тільки по контуру, в центрі цвяхів немає. Виходить, однією лінією малюють картини. Можна зробити все що завгодно, потрібно тільки мати уяву і представляти, як це все буде виглядати в остаточному вигляді. Я, поки що, цього не бачу, не вмію.

Стринг арт - нитки мистецтва 26 Стринг арт - нитки мистецтва 27

– З якими проблемами можуть зіткнутися ті, хто тільки придивляється до цього напрямку?

– Перше, це цвяхи, звичайно ж. Вони не повинні іржавіти, тому що з часом, рік або два, вони все одно темніють або заржавіють. Потрібно брати такі, які не іржавіють. Якщо працювати саме з ДСП, а не з кухонною дощечкою, то потрібно обов’язково обробляти боки. Я все проклеюю спеціальним папером для того, аби воно не вбирало вологу. Так, техніка стринг-арт –  це стиль лофт.  Десь, щось не оброблено, все в такому природному вигляді, але необхідно обклеїти боки папером. Картина  виглядає більш естетично, не вбирає вологу і не псується.

Ще необхідно враховувати і якість полотна. Припустимо, новачки хочуть зробити на кухню картину, то можна взяти кухонну дощечку. Але, якщо це буде спальня або вітальня, то потрібно брати вже інше полотно.

У моєму оточенні, наприклад, немає людей, які теж займаються технікою стринг-арт. Мені здається, це тому, що не у всіх є основа для картин. І багато хто може зіткнутися з такою проблемою: немає основи. Та й в Україні небагато цим займаються. Я бачила один раз тільки рекламу профілю людини, але так щоб масштабно цим займалися, я такого не бачила. Мало тих, хто взагалі знає про цю техніку і багато хто не розуміє, як це все робити. А вивчати по іноземних сайтах теж проблемно: не всі знають іноземну мову, як мінімум. Це ще одна трудність.

Потім, проблема була з цвяхами: які вибрати. Спочатку я робила картини цвяхами з капелюшками, але вони дуже сильно ріжуть пальці і рвуть нитку. Ось просто нереально з ними нормально працювати. І якось в будівельному гіпермаркеті я побачила нікельовані цвяхи і без капелюшків. Вони якраз і не іржавіють, і не ранять пальці, і не рвуть нитку. Потім, на одному сайті я подивилася, що можна взяти плоскогубці і пінцет. Тобто, тепер я кожен цвях забиваю не пальцями, а ось притримую плоскогубцями і пінцетом. У мене пальці захищені.

Є, звичайно, вже готові набори стринг-арт, і я дивлюся на ці гвоздики, на цю картину і думаю: «Як це все зробити, це ж незручно? ». Це взагалі не те.

Ну і найголовніше – це, якщо ви вже почали займатися цією технікою, то не потрібно зупинятися. Пальці заживуть швидко, а картини будуть радувати ще дуже довго. Плюс, звичайно ж, рости, тренуватися і підвищувати навички.

Читайте також Будинки, що розповідають казки – Інтерв’ю
а ще Чи помилявся менделєєв? Історія виживання донбаського андерграунду

«Нові медіа – нова мова мистецтва»

Як часто ми бачимо однотипні роботи художників? Як не стати одним з тисяч таких же художників, а бути першим? Застосування нових медіа у мистецтві: новий спосіб вираження або марна трата часу? Та як створити свій власний бренд? Своїм досвідом з цих питань поділиться художниця світового рівня Vera DG.

«Нові медіа - нова мова мистецтва» 28Vera DG – міждисциплінарна художниця, що працює в різних техніках, стилях і напрямках: каліграфія, сучасна настінна каліграфія, мистецтво розпису, оформлення інтер’єру, ілюстрації, аерографія, комікси, фотографія і відео. З 2019 року Vera DG працює в доповненої реальності. Вона створила скульптуру Calligraffiti AR «Народження каліграфії», яка була представлена під час відкриття виставки «Reflections» в Дубаї на AAAG (Aisha Alabbar Art Gallery) 26 жовтня 2019 року. Роботи Віри знаходяться в Музеї сучасного мистецтва в Македонії та у приватних колекціях у Франції, Італії, Ізраїлі, Німеччині, Чехії, Росії, Мексиці, Україні, США, Іспанії, Македонії.

«Я з дитинства знала, що хочу бути художницею»

– Чому ти обрала саме таке ім’я для свого бренду і для себе – Vera DG?

Моя фамилия Дегтярева, для иностранцев это не запоминаемо и им очень сложно выговорить. Поэтому, я сократила свою фамилию, взяла первые две согласные. И оказалось, что это удачно звучит.

– Можеш розповісти про свій унікальний стиль каліграфії, в чому його особливість? 

– Он создан в 2007 году голландским художником Нильс Шу Мёльманом. Художник всю жизнь занимался графическим дизайном и граффити, и однажды подумал, что классно писать каллиграфические буквы на стенах. Таким образом, родился стиль Каллиграффити, что буквально означает – соединение каллиграфии и граффити. Другие художники это подхватили и начали развивать. Это огромное сообщество и много людей, которые развиваются в этом стиле. 

– Чому ти обрала саме такий художній напрям?

Я закончила Харьковскую академию дизайна и искусств по специальности «монументальная живопись».  Потом я работала 5 лет в Киеве, расписывала особняки состоятельных людей, писала фрески, создавала витражи, мозаики. Но когда наигралась этим всем, я подумала, что  смогу построить свой бренд. У меня была мечта, чтобы люди меня приглашали, не только потому что я умею хорошо рисовать, а потому что я Vera DG и я делаю классные штуки. То есть, чтобы приглашали меня за моё имя. И это другой уровень.

Началась война в 2014 году, я вернулась домой в Харьков и думала «чем же мне заниматься».  Не только вся страна, но и я оказалась в кризисе: мой привычный бизнес не работал, я была в депрессии, думала, что моё творчество никому не нужно. Я поймала новую волну, которая только набирала обороты, и создала онлайн школу. Взращивая других, я смогла взрастить себя. Я вела марафон 2 недели, за которые видела, как люди на моей творческой энергии росли. Они просто расцветали, как бутоны, и я подумала «Что я с ними делаю? Почему я не могу этого сделать с собой?». Удивляясь скоростным результатам студентов, пришло решение направить эту энергию в себя.

Занимаясь со своими студентами,  я столкнулась со стилем Каллиграффити. Он мне очень понравился, я три года потратила на то, чтобы вырастить себя как художника. Сначала, подражая другим художникам, смотря на их работы, я училась. Стало понятно, что если просто скопировать чью-то работу, то ты не вырастешь. Год я училась именно написанию букв, готический шрифт, минускул, итальянский курсив, чтобы это было утонченно и красиво. 

Я решила применить их в новом творчестве. Но мне нужно было найти свою изюминку. Если представить, что 2000 человек работают в этом стиле по всему миру, то быть 2001 мне не хотелось. В отличие от тех художников, которые умеют писать только буквы, я еще умею рисовать. Поэтому, я решила соединить каллиграфию и изобразительные мотивы. Я сталкивала контрасты смыслов и форм на одном холсте, совмещая текстовые мотивы с гигантскими насекомыми, изображая привычно-маленькие предметы большими.

«Нові медіа - нова мова мистецтва» 29      «Нові медіа - нова мова мистецтва» 30

Когда я обратила внимание на себя и свой потенциал, мои картины стали более искренними, потому что я взяла за основу не работы других художников, а свою реальность. Я беру за основу свои впечатления, мысли и мечты, в картинах находит отражение то, что происходит в моей жизни, и людям результат нравится; они говорят «вот мы такого еще не видели». Это означает, что если основа – это работа другого художника, то ты будешь всегда вторым, а нужно быть первым.

– Чи проводиться і зараз твоя онлайн-школа?

У школы есть сайт, есть инстаграм, страница в Фейсбук, но я ею не занимаюсь. В силу того, что  мне просто не интересно возвращаться к старым идеям и еще у меня всего 24 часа в сутках и мне хочется заниматься дополненной реальностью. Там был один курс «Doodle art» (в переводе — искусство каракуль) на развитие креативности, еще один – комиксы. Мы провели 5 потоков и все. Я просто поняла, что я даю людям очень много энергии и не успеваю сама развиваться, а это очень важно – развить себя как художника. Я просто поняла, что я давала людям очень много энергии и не успевала сама развиваться, а это очень важно – развить себя как художника. Школа занимала   очень много сил и энергии. Сейчас огромное количество знаний можно получить бесплатно в онлайне. Кстати, у меня есть маленькая Академия по дополненной реальности. Там, правда, ещё курса нет, но я уже снимаю обучающие ролики на You-Tube (Spark AR Academy Ru).

– Чи були такі моменти, коли хотілося все кинути і почати займатися чимось іншим, зовсім віддаленим від мистецтва?

– Нет. Я с детства знала, что я хочу быть художницей. Мне повезло с родителями, они меня понимали и слышали. Мама отдала меня в художественное училище после 9 класса, сказала: «хватит мучиться с математикой, выбирай:  музыкальное училище или художественное». Я выбрала художественное, хотя музыкой занималась 8 лет. Я считаю, что, когда мы, художники, работаем постоянно, то в результате мы приходим к эмоциональному выгоранию. И в этот момент нужно не все бросать или менять профессию, а просто поехать отдохнуть. Когда устаю, просто переключаюсь на что-то другое. Это может быть путешествие или другая деятельность. Однажды, когда я почувствовала такое выгорание, я пошла на курсы актерского мастерства, потом я занялась конным спортом, танцевала хип-хоп, увлекалась сноубордом, лыжами, бильярдом, большим настольным теннисом. Я катаюсь на коньках, играю в гольф и умею управлять яхтой и серфом. И я все время в таком потоке изучаю что-то новое, например, сейчас я изучаю дополненную реальность. Делаю йогу, медитацию, я восстанавливаю своей внутренний резерв. Просто необходимо иногда отдыхать. 

«Нові медіа - нова мова мистецтва» 31– Ти пам’ятаєш свою першу роботу, якою пишаєшся і яка викликала емоції типу «Ваау! Оце так! Я так собою пишаюсь»? Яка вона була?

– Самая первая, это был мой автопортрет, с кудрявыми волосами, на стульчике. Эту работу взяли в художественный фонд арт колледжа. У меня было ощущение «вау». Там была вот эта внутренняя энергия и внутренняя красота. 

Вообще, я начала учиться с маленького зернышка, я не умела с самого начала круто рисовать, я рисовала примитивно. И я училась рисовать с одним педагогом, потом готовилась к училищу с репетитором, в училище нас учили рисовать по фрагментам: отдельно нос, глаза, потом уже голову. И потом, когда я уже на 3 курсе нарисовала свой автопортрет, используя темперу, написав в полный рост на холсте метр двадцать, вот это для меня было «вау». Я подумала «Боже, и я так могу. Я не могла так раньше». Надеюсь, он до сих пор хранится там.

– Який головний меседж ти хочеш донести до суспільства, яке, можливо, далеке  від мистецтва?

– Последние 3 года – это мотив веры в себя. Мои картины  философские  и не для массового потребления. Они и сильные, но в то же время и сложные, чтобы их понять, необходим истинный ценитель. Но сейчас все меняется и идет запрос на картины, которые возвышают людей. От многих галерей и арт-площадок я получаю запросы поделиться картинами, которые создаются на карантине. И подписывают свои письма «что б это было что-то позитивное». 

– Дуже складно прощатися зі своїми творіннями, коли ти їх продаєш чи віддаєш на виставки?

– Когда я делала «work in commission», то есть на заказ, это просто. Ты с собой внутри договариваешься, что за свое творчество ты получаешь гонорар. А когда ты делаешь для себя то, что ты хочешь сделать, и это уже часть тебя, прощаться сложно. У меня до сих пор есть работы, которые я не отпустила энергетически. Они до сих пор не продались. Сейчас я изначально, когда пишу работу, знаю, что она пойдет на выставку или будет где-то представлена. Я ее пишу с посылом, что ее купят коллекционеры. То есть, я себя ментально готовлю и мне не сложно. А в моих новых картинах, которые я буду делать, они даже не для меня, а для людей. Они вообще должны разлетаться как пирожки. Посмотрим. Для любого творца картины это детище, мы их рожаем, как детей, поэтому иногда это сложно. 

«Нові медіа - нова мова мистецтва» 32        «Нові медіа - нова мова мистецтва» 33

–  У тебе є агент? 

– У меня нет агента. Это касается вопроса арт бизнеса. Я считаю, что в Украине арт бизнеса не существует. Когда я поставила цель выйти на международный уровень, я решила учиться в бизнес школе в Стамбуле. У меня был наставник, мы продумывали стратегию продвижения. 

Чтобы быстрее идти, у меня было два ассистента, которые мне помогали, мы штурмовали весь Ближний Восток: звонили во все ключевые музеи и галереи, потом отправляли портфолио. Это одна такая рабочая стратегия для молодых художников. Необходимо брать себя в руки и что-то делать. Правда, мы не писали холодные письма, только после разговора мы высылали портфолио галереям, которые заинтересовались моим творчеством. Потом, когда меня взяли, я подготовила картины, отправила их, слетала в Дубай на открытие выставки. И после этого, я стала очень активно вести свою арт-жизнь, строить «network» на LinkedIn, потому что там очень много арт-дилеров, арт-консультантов, владельцев галереи и так далее. Потом я стала понимать, что такое арт-бизнес, как он устроен. Но это нарабатывается с опытом.

– Чому ти вважаєш, що арт-бізнесу в Україні не існує? Яка ситуація з цим у Східних країнах?

– Арт-бизнес – это модель, живой организм, в котором функционирует много составляющих: арт-дилеры, арт-консультанты, владельцы галерей и музеев, частные коллекционеры и художники, которые этот визуальный продукт продают и покупают. В Украине есть художники, которые создают, но у нас нет рабочей схемы, которая бы включала все составляющие. При условии знания английского языка, ты можешь выйти на мировой рынок. Но это длительный процесс, все покупатели наблюдают за успехами. Именно в Киеве есть арт-дилеры, но эта площадка очень «заасфальтирована», туда не пускают «чужаков». Если вы учились в Киевской академии искусств, то может быть появятся необходимые связи, чтобы, возможно, что-то у вас получилось. Также, у нас нет тех людей, которые покупают постоянно. Лучше, конечно, каждому художнику самому себя продавать, это означает: сформировать свою ценность, свое позиционирование, ответить на вопросы: «кто я?», «что я хочу донести?». Потому что, на мировом рынке украинские достижения не всегда кодируются. Даже слово «Киев» слышали не все люди. Иногда, когда говоришь «I’m from Ukraine», люди переспрашивают «Sorry, from UK?». Это немного печально, но это говорит о том, что Украина не в мировом контексте. С другой стороны, если говорить о Ближнем Востоке, то для них Украина – это где-то в Европе. Поэтому иметь в коллекции Европейского художника это большая честь.

«Нові технології, нові медіа – нова мова»

–  Як ти бачиш зараз розвиток мистецтва у Харкові: що подобається, що бентежить, що виділяє його? 

– В Харькове очень «вибрирующая жизнь», очень активная. Мне нравится Харьков, потому что он привлекает творческих людей, он всегда молодой, всегда активный, студенческий. Здесь очень много креативных проектов. В Харьков я всегда приезжаю учиться или за новыми идеями. Потому что у нас Украина очень развита технически. Она очень инновационная, в плане новых технологий, здесь развит Интернет, в то время как за границей с Интернетом проблема. У нас безлимит стоит 5 баксов в месяц и делай что хочешь. Полная свобода, пока что. А в Дубае очень мало свободы, очень дорогой и ограниченый интернет. Вот мы живем в Украине, и кто-то думает, что за границей лучше. Хотя, я не могу сказать, что не прям всё, но многое у нас более развито. У нас больше свободы, пока еще. Много возможностей, которыми нужно пользоваться. Я общаюсь с харьковскими художниками, которые интересуются новыми технологиями и которые сейчас живут за границей, но они все равно возвращаются в Харьков и приносят новые проекты и идеи. Поэтому, Харьков такой живой город.

– Розкажи, чим ти зараз займаєшся у своїй творчій кар’єрі?

– В связи с событиями, я сейчас увлечена дополненной реальность. И могу сказать, что это становится все более актуально. Поэтому, сейчас мои силы направлены именно в это русло. Я буквально вчера обнаружила, что на платформе «Unity» открыт доступ на 3 месяца, и я уже зарегистрировалась и прохожу там обучение.

 – Чим саме ти займаєшся у доповненій реальності?

– Сейчас конкретно, я дополняю одну свою абстрактную картину, что б там был трекинг и трекалась дополненная реальность (AR) на конкретную картину. В принципе, мне нравится дополненная реальность, которая сама по себе существует в дополненном мире. То есть, не нужно ничего кроме кода или ссылки. В принципе, сейчас возможности AR очень маленькие. Сейчас можно создать сцену весом не более 4 Мб, потому что, все адаптируется под телефоны, чтобы они вытягивали.

–  Ти створила першу доповнену  скульптуру: «Народження Каліграфії». Розкажи про неї.

Дополненная реальность существует достаточно давно и первое такое всем известное игровое «творение» – Pokémon GO. Появление виртуальной каллиграфии – это скульптура, которая создана исключительно в дополненной реальности. В основном, сейчас люди создают дополненную реальность с помощью разных приложений: они сканируют свои реальные скульптуры, потом трекируют их и запускают в дополненной реальности. Но это настоящие, «живые» скульптуры. Они существуют в реальном мире. Но таких скульптур, которые созданы в дополненной реальности и остаются только там, я еще не встречала у других художников.

Если бы люди до меня не создавали дополненную реальность, то у меня и мысли бы не было ее делать. На данный момент, таких проектов по дополненной реальности как мой, пока еще нет, и в ближайшем будущем месяца 3-4 меня не догонят. У меня возникла идея: найти международные издания, чтобы сделать пресс-релиз, что бы запатентовать первое место на эту скульптуру.

Новые технологии это круто, много всего интересного узнаешь. Меня интересует вопрос такинизации произведений дополненной реальности. Есть решения для диджитал искусства, но для 2D и видео, а для AR еще нет. Вот и мне было бы интересно это сделать. Но как это сделать я пока не нашла решения. Было бы интересно.

– Що підштовхнуло до створення цієї роботи?

– Меня вообще к работе в дополненной реальности подтолкнули работы нашего Ромы Минина. Когда он через «SIMО AR» делал интересные проекты. Приложение ограничено по функционалу, но, в то же время, простое. Рома был одним из первых, кто применил в своем искусстве дополненную реальность. И у меня был вопрос: «как он это делает?».

Если говорить о работе «Рождение Каллиграфии», я ее создавала для Дубайской выставки. Первоначальный импульс ее создать был не для художественной выставки, а для выставки инноваций «Дубаи Экспо 2020». Мы (я и моя команда) делали стратегический план по выходу на мировой рынок и очень интересная задача для нас -попасть на мировую выставку в Дубае. В голове я просто прокручивала: «что можно такого инновационного сделать, чтобы могло совмещаться с моим искусством?». Плюс, повлиял также тот факт, что все Харьковские мероприятия, которые проводил Артхаб “Самокат” с Никитой Худяковым, связаны были с дополненной и виртуальной реальностью. И все эти факторы смешались и появилось желание показать что-то новое. А почему именно Каллиграфити –  скульптура, потому что художник, когда работает и развивает свой стиль, то нужно работать и создавать все в этом стиле, чтобы быть узнаваемым. Поэтому, именно Каллиграфити я использовала в дополненной реальности. Без большого опыта она получилась такая, какая она есть она есть –  и она крутится. Сейчас я хочу сделать дополненную скульптуру, чтобы каждая деталь крутилась, то есть добавить больше анимации и эффектов.

– Вона має якийсь меседж?

– Да. Показать миру момент рождения каллиграфии от идеи. Именно погрузить людей в эмоцию, когда создается какое-то незабываемое событие, которое создает новые эмоции. Когда происходит рождение из идеи во что-то новое и классное. Тут идет больше привязка к эмоциям.

С этой скульптурой произошла одна забавная ситуация. Я возвращалась из Дубая в Харьков  бизнес-классом и рядом со мной летел  коллекционер. Я ему показала свою дополненную скульптуру, а он подумал что это настоящая и говорит: «это все из золота? Сколько же она стоит?». Т. е. он подумал, что эта скульптура реально существует и она сделана из чистого золота. И это тоже классно, это игра смыслов. Люди не понимают: существует это в реальном мире или в другой реальности. Расширяется сознание людей.

– Які проекти зараз ключові в твоїй діяльності?

– Ой, я сама за собой не успеваю. Каждый день приходят новые идеи, потому что сейчас настолько все активизировались в онлайн, все выставки проходят онлайн. Сейчас новых проектов у меня 5, в которых я хочу поучаствовать. К сожалению, те, которые планировались до карантина, закрылись, но «как грибы» растут новые задачи и цели. И на данный момент можно и нужно учиться новым технологиям и новым направлениям. Все ресурсы масштабируются глобально и я, в том числе.

Сейчас, например, в этот четверг (23 апреля) я участвую в арт-баттле, где нужно нарисовать картину за 20 минут. Бренд, который это проводит, из Канады. Они проводили арт-баттлы во всем мире. 17 Апреля я должна была бы принимать участие в арт-баттлах в столице Саудовской Аравии Эр-Рияде. В связи с карантином,  все будет происходить в онлайн режиме, я уже записала видео-приветствие и записала видео, как я 20 минут рисую работу. И, по сути, соревнуются эти записанные работы, они пускаются в стрим, где параллельно 3-4 художника рисуют. И зрители голосуют. Правда, я первую картину нарисовала за 9 минут, вторую за 11. Я думала, мне будет сложно, но уже и опыта много и выплескивать эмоции на холст это очень здорово, поэтому получилось даже быстрее и легче, чем ожидала.

Второй проект –  он уже благотворительный, по сути это открытый аукцион. Его делает Игорь Абрамович, украинский арт-дилер и его команда. Художник рисует картину в прямом эфире и коллекционер покупает ее за маски. 200 масок минимальное количество. И эти маски потом передаются в госпитали. Меня поставили в очередь на 21 мая. Но надеюсь, что до 21 мая маски будут не актуальны.

Я сейчас еще провожу арт-терапию, я хочу излечить весь мир. Это не в виде каллиграфии, а пока что в форме прямых эфиров и в форме  арт-терапевтических занятий. Их можно посмотреть в Instagram (veradg.official). Сейчас, может, выплесну эмоции и возьмусь за более сложные проекты.

– Ти вважаєш що технології та медіа це нові можливості?  

– Главная функция искусства – это познавательная. Когда, например, молодые художники начинают свой путь, понятное дело, что они много кого копируют и много кому подражают. И это способ познания себя в полной мере. А новые технологии, новые медиа, это новый язык, с помощью которого ты выражаешь свои мысли о мире. И они позволяют быстрее перемещаться в пространстве. Например, арт-работу дешевле, легче и быстрее переправить с помощью новых технологий, чем материально. Конечно, при условии что это New Media Art. Отправляя физическую картину почтой, нужно понимать, что пересылка картин стоит достаточно дорого и есть риски того, что с ней может что-то случиться или она застрянет на таможне на долгое время. 

Безусловно, новые технологии и новые медиа – это новые возможности. С развитием Инстаграм,  ищешь публикации по хэштегам и уже не запоминаешь имен или стилей. Но ты видишь, сколько классных художников во всем мире, какой классный контент они создают. И он создается ежедневно. Идет поток этого творческого визуального ряда, и я, конечно же, подчеркиваю что-то для себя. Но это происходит и обновляется настолько быстро, что не всегда успеваешь отслеживать новые тенденции.

– Що б ти порадила молодим артистам, які ще не вміють будувати комунікацію з іноземними партнерами: менше приділяти уваги новим медіа або навпаки?

– В эру интернета не уметь строить коммуникацию – значит не быть представленным в Интернете. Основные проблемы для талантливых художников: отсутствие желания, отсутствие цели, языковой барьер. Если они те художники, которые боятся социальных сетей и вообще не коммуникабельны, у них должен быть человек, который бы их продвигал. Иначе  они так и останутся незамеченными. Но в наше время нужно регистрироваться в социальных сетях, на разных сайтах, активно вести свои страницы. Это поможет развить себя и свой бренд. Что можно посоветовать?  Просто развиваться, быть в тренде, гореть идеями, выражать себя, искать новые возможности и участвовать где только можно. Если сидеть и ничего не делать, то ничего не будет. Необходимо проявлять себя всеми способами

– Існує такий стереотип, що чоловіки кращі і крутіші в мистецтві, ніж жінки. Чи так це, на твій погляд?

– На моем опыте женщины-художницы везде. Они доминируют и их очень много. У нас в академии в группе было 3 мальчиков и 7 девочек. Эта ситуация длится уже на протяжении 25 лет. Девочки идут больше в искусство, мальчики в архитектурный, сейчас больше учатся на программистов. Я всегда думала: «где же мальчики, неужели они не рисуют». В прошлом году, когда я занималась 3D моделированием, поняла, где все мальчики, которые хотят рисовать. 

В последнее время я часто вижу на Linkedin то, что женщины-художницы борются за свои права. Не знаю, меня никто не ущемлял за столько лет. И на выставках я встречаю многих женщин, они доминируют.  На самом деле, есть стереотипы, а жизнь показывает другое. Люди, которые готовы принять инновации, они есть и живут где-то в другой стране. Так что, долой стереотипы!

Читайте також

«+/- нескінченність» Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину?

Що цікавого відбувається на далекому сході України? Напевно, що нічого. Судячи з репортажів телевізійників або новин з різних інтернет-видань, Донбас- це трагічний регіон, де майже жодного дня у ході бойових дій помирають люди, де політична ситуація більше нагадує розбірки бандитів з 90-тих, де звичайні шахтарі вимушені раз за разом  проводити мітинги та протести, бо їхнє керівництво вже півроку не виплачує робітникам заробітну плату. Звичайно, все це правда, регіон дійсно дуже складний, але насправді імідж, який створює інформаційне поле України, щодо далекого сходу трохи гіперболізує дійсну ситуацію. Людина, яка ніяк не пов’язана зі сходом, та не має великого бажання розібратись у всіх його цікавинках, нічого, крім перерахованих вище сумних фактів знати не буде. Ось, наприклад, спробуйте згадати, з чим була пов’язана остання хороша новина про Донбас, яку ви бачили?  Хоча, коли ви востаннє взагалі зустрічали хорошу новину про цей регіон? Можливо, тут таких немає? Насправді, паралельно всім бідам індустріального краю, активно ростуть соціальні, культурні, освітні ініціативи та проекти. Не дивлячись на всі негаразди та виклики, жителі Луганської та Донецької областей не втрачають надії у світле майбутнє, та крок за кроком працюють над розвитком свого рідного краю. Нажаль, інформація про це не так часто з’являється у широкому медіа просторі. 

Культура є головним показником розвиненого суспільства. Саме по рівню розвитку культури можна визначити реальний стан контексту у якому «живе» та чи інша громада, але, насправді, новини про культурне життя Донбасу зустрічаються у інформаційному просторі найрідше. Але, наразі цілком можливо отримати актуальну інформацію про сучасне культурне життя далекого сходу на 75 друкованих сторінках журналу «+/- нескінченність». Хоча, поки-що історії зі сторінок журналу географічно розташовані у Луганській області, про Донеччину, на жаль, необхідну інформацію треба шукати самому.

Локальний журнал «+/- нескінченність» ставить перед собою задачу зробити друкований огляд по всім цікавим подіям у культурному та мистецькому житті регіону, розповісти історії людей, які так чи інакше, долучаються до ініціатив у креативних сферах Донбасу, про митців та музикантів регіону та інше. Наразі надруковано тільки 4 промірники, а сам журнал можливо безкоштовно скачати у електронному варіанті. У часи, коли інтернет медіа розвивається дуже широкими кроками, робити журнал про непопулярну у народі тематику виглядає, як старомодна данина шани журналам «неформату», хоча, чи так це?
Журналіст та культурний діяч В’ячеслав Бондаренко через події 2014 року, був змушений разом з сім’єю покинути рідний Луганськ. Наразі, він проживає у Києві, але досі вважає Луганщину своїм домом. Створити свій журнал про Луганщину – давня ідея, яка, нарешті, перейшла в стан активної реалізації. Слава переконаний, що культура Луганщини, не дивлячись на закритість і складну долю області, має достатній потенціал, щоб присвятити йому не один журнал. У березні вийшов перший номер журналу, наразі йде активний збір коштів на друк першого тиражу, але навіщо Україні саме друкований журнал про сучасну культуру Луганської області? Для відповіді на це питання  ми трохи поговорили зі Славою:

«+/- нескінченність»  Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину? 34
Вячеслав Бондаренко з першими примірниками журналу

Журнал та Луганщина.

  • Розкажи трохи про журнал, яка його головна ідея, про що ви пишете, і чому саме журнал а не, наприклад, медіа портал?

Це журнал про сучасну культуру та мистецтво, взагалі він називається «+/- нескінченність», і такий підзаголовок : «Локальный журнал о всеобщем». Мається на увазі, звичайно, «п*здець», але, тут у кожного своє «всеобщее», не треба описувати. 

Ми знаємо, що після 14 року дуже багато людей переїхали, але для багатьох, як для мене, наприклад. Луганщина залишається малою батьківщиною. Дуже багато людей цікавляться, що там відбувається, крім того, їм хотілось би долучатися до процесів, які відбуваються у культурному секторі…Тож, головна ідея, це, по-перше, звичайно, як і у всіх ЗМІ інформувати про те, що відбувається, по-друге –  це бути таким інформаційним майданчиком для творчих людей, розповідати про їхні проекти, якісь здобутки та таке інше.

Чому саме журнал, а не інтернет видання? Розумієш, якщо це буде інтернет портал, є така вірогідність, що люди будуть клікати тільки на якісь знайомі назви, прізвища…Наприклад, якщо ми пишемо про режисера театрального, який поставив оперу «Дон Жуан» у Сєвєродонецьку, то щось мені здається, що мало хто з молоді буде читати про це…Навіть  про хлопця з Лондону, який у Сєвєрі зробив рейв вечірку на заводі, прочитають тільки ті, хто був на цьому рейві. А ось коли людина отримує журнал, спочатку сторінки погортає, потім якісь новини прочитає цікаві, розмальовку розмалює, якісь інші забавки…а потім, може, він і прочитає ці лонгріди, статті, інтерв’ю…Таким чином він і долучиться до сучасної культури та мистецтва Луганщини. А може, ще й комусь дасть почитати цей журнал, а може, щось цікаве зробить сам, напише нам…Це така секта. Раніше журнали, у моїй молодості, були «сектообразующими», скажімо так. Тобто, журнали «Птю», «ОМ», «ШО»…ну, якщо людина тобі казала, що вона читає ці журнали, ти вже дуже багато про неї розумів. Ось для цього ми робимо цей журнал. І треба відразу відмітити, що він планується бути безкоштовним, це дуже важливо. Я розумію, якщо ми будемо його продавати, навіть задешево, ніхто не буде купувати, бо молоді, поки-що, звичніше свої гроші інвестувати,  у квитки в кіно, або пиво, ну все нормально з цим, але, поки-що, думаю, що навряд чи хто-небудь буде купляти журнал.

  • Як ти вважаєш, чи потрібен Україні саме друкований журнал про Луганщину? Чи планується розповсюджувати його по іншим країнам?

Здається у 15 чи 16 році, у Києві презентували такий проект, «віртуальний музей Луганського мистецтва та активізму», Ярослав Мінкін його робив з колегами. На цю презентацію прийшло стільки народу…дуже багато, дуже…це була не тільки діаспора Луганська. Це було для мене таке підтвердження, що люди цікавляться. Хоча, напевно, якщо була б презентація не тільки про Луганщину, але, наприклад,  про Хмельниччину, то теж було б багато людей. Україна дуже велика країна, ми, на жаль, не все знаємо, що там у сусідів в регіонах відбувається, тож я впевнений, що зацікавленість буде. Звичайно, розповсюджувати його я планую не тільки по Луганщині, в першу чергу, це будуть міста, в яких найбільша кількість вимушених переселенців, це Харків, Київ, Дніпро та Запоріжжя, якщо я не помиляюсь. Це будуть якісь хаби, арт-майданчики, деякі бібліотеки. Я дуже хочу, щоб кожен примірник журналу потрапив до людей, яким він цікавий. Ну а про інші країни я не знаю поки що…Ти розумієш, я би дуже хотів, дуже-дуже…навіть коли я готував цей номер, я був у «Чеському Центрі Культури»…Є одна тема, яка не ввійшла у наш журнал, я її планував, але мені були потрібні експерти саме з Чехії…Люди, яких мені порекомендували, на жаль нічого не відповіли. Мене дуже цікавить європейський досвід з питань сучасної культури та мистецтва…Тож, я сподіваюсь, якщо журнал буде виходити далі, ми зможемо вибудувати, таку співпрацю з Європою.

  • Чому для тебе важливо писати саме про Луганську область і чому Донецька область так мало фігурує у журналі?

Тому що я, як мені здається,  добре знаю саме Луганську область. Ти розумієш, Луганщина, дуже, така, не маленька…Наприклад, Ізраїль, він має площу меншу, ніж Луганська область. Або острів Ямайка…Я якось дивився площу держав у Вікіпедї, і Луганщина вона така, як країнка маленька…Не дуже велика, але не дуже маленька. Так чому така територія не може мати свій регіональний журнал про культуру? Як мені здається, такі журнали мають бути всюди, ми всі різні…Мені було б дуже цікаво дізнатись про Харківську, Сумську область, почитати про щось, що мені невідомо. Не всі, хто мешкають на Луганщині, знають своїх, так би мовити, «однодумців», або людей, які роблять щось круте. Тому, мені здається, краще писати про Луганщину, ніж про весь Донбас, неможливо, як кажуть, «впихнуть невпихуемое». Звичайно, про Донецьку область теж буде, але фокусуємось ми саме на Луганській. Необхідно відразу відмітити, що ми не будемо, як та кілька, у власному соку варитись, та розповідати не тільки Луганчанам про Луганчан. Це будуть персоналії цікаві, митці, проекти, досвід яких можливо перейняти на Луганщині.

Почнемо з Луганщині. Можливо, потім і про Донеччину будемо писати та розповсюджувати. Але поки що треба ставити перед собою цілі, які можливо досягнути, працювати на дві області – то це й збільшення тиражу, ускладнення логістики, пошук тем, журналістів…  

  • Не боїшся ти, що історії про Луганщину швидко закінчаться?

Ні! Не боюсь. Спочатку боявся, думав, що треба робити один номер в квартал, потім почав робити перший номер, а там в голові вже другий, і я подумав, що вже є ідеї і для третього, і четвертого…І це теми  як з минулого, так і сучасного, а скільки ще тем буде у майбутньому? Тому я зовсім не боюсь, що теми закінчаться…В планах випускати один номер раз в два місяця. Але в нас немає коштів і дуже мала редакція…Але, якщо закінчаться історії на Луганщині, то там ще Донеччина є…це я жартую.

Ну так, є…І паралелі і перпендикуляри, все є. Ну, слухай, це теж історія…Маня Ромашкіна, це моя подруга, можна сказати, що ми починали разом, коли в неї виникла ідея арт-резиденції, вона шукала назву, спитала мене, чи можна, щоб це був «+/-», бо вже були виставки, люди вже якось знали…Ну і я сказав, добре, згодом, вона зареєструвала громадську організацію…Але, на жаль, ми зараз не часто спілкуємось, Маня робить рейви, а я роблю журнал, співпраці якось немає, тішить те, що ми робимо одну справу, та сподіваюсь на те, що співпраця налагодиться.

Ідеї та сенси

  • Як з’явилась ідея створити свій журнал?

Я зрозумів, що хочу жити у світі, де люди читають такі журнали, один одному передають з рук в кури і кажуть: «ось, дивись, ти читав, тут інтерв’ю класне? А ось тут огляд фільмів, або альбомів»…щось гарне таке. Ну і я вбив собі в голову, що це необхідно робити, і почав працювати, спочатку сам писав матеріали. Ну, звичайно, спочатку концепцію описав, щоб самому було зрозуміло, що я саме хочу від себе…Потім, почав малювати макет, рубрикацію. Та шукати того, хто мені це все зверстає…При бюджеті в +/- 0, це завдання таке, складне дуже, бо всі працюють, у всіх немає часу…Але журнал немаленький, 75 сторінок, я розумію, що обсяг роботи великий, тому і часу треба приділити багато, при тому, що я хочу, щоб було щось таке, чудернацьке, іноді…І я знайшов таку людину, це Ярослав Шабалін, він теж з Луганська, ми дуже давно знайомі. В нього на той час не було роботи, тож він волонтером вписався, але я дуже сподіваюсь, що ми надалі будемо співпрацювати, бо він дуже класний дизайнер і верстальник.

  • Як треба  розуміти “+/- нескінченність”? Розкажи чому саме таку назву обрали?

Це дуже довга історія… по-перше, мені сподобалось, як це буде схематично виглядати…ну в нас це виглядає як 3 знаки…крім того, це такий оксиморон, не може бути плюс мінус нескінченності, це всім зрозуміло, але воно є, це щось таке, незвичайне. По-друге… у 2010 році я робив виставку сучасного мистецтва у Луганську, це була перша така виставка, масштабна, Open Air у вересні, у Луганську. На той час, не було галереї сучасного мистецтва, та й зараз немає…хоча минуло вже шість років, може вже є якась, галерея сучасного ЛНР мистецтва…Ось, я робив цю виставку і вона мала назву «+/- 15». Така назва була, бо саме остання така виставка була приблизно 15 років назад, десь у 1995,  наскільки я пам’ятав, теж така  Open Air виставка сучасного мистецтва, ну, та той час сучасного. Та саме 15 митців мало взяти участь у виставці, як мінімум, я пам’ятаю, що на афіші було 15 прізвищ та імен. Ось, на наступний рік ми вже робили виставку під назвою «+/-16», потім 17, а потім  почалась війна, напевно, остання виставка у Луганську була у 2014 році, у такому арт-хабі «Десятий цех». Та ще у 2014 році у нас була своя локація на «Гоголь Фест» у Києві, але вже мала назву «+/- Луганськ»…Тобто цей «+/-» за нами якось закріпився…Мені дуже подобається це сполучення, плюса та мінуса, бо, як відомо, плюс на мінус дає енергію. «+/- нескінченність», це така кількість творчих людей, ідей, які мають розміститись під нашою обкладинкою.

«+/- нескінченність»  Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину? 35
Фото з виставки “+/- Луганськ” на фестивалі “Гогольфест”
  • Розкажи про свій досвід у журналістиці.

Ой, слухай, ну…Дуже я не люблю ці біографії розповідати…ну, він є, цей досвід. У 1995 році поступив у Луганську, на перший набір. Почав писати навіть раніше, ще з 1993, у газету «Молодёжные Новости»…Саме це й мій досвід. З 2000 року почав працювати, як журналіст, потім – як редактор, потім –  як головний редактор…Був редактором декількох видань, тобто досвід є. Але, щось мені вже не приносить задоволення працювати у редакціях, не те, щоб я працював у всіх, але я бачу, що відбувається, тож вирішив зробити своє власне ЗМІ, поки що, я сподіваюсь, що це потрібно не тільки мені. Але не тільки я тут над журналом працюю, я ж тут не єдиний професіонал. Всі, хто працюють над журналом, мають дуже багатий досвід, як у дизайні, верстці…Та всі ці люди, так або інакше мають відношення до Луганську, хтось проживає у Луганській області, хтось на непідконтрольній території, хтось у Києві, або інших містах, але всі мають відношення як до Луганщини, так і до культури та журналістики.

Робочі процеси 

  • Наскільки велика команда?

Таке питання, складне…Ось цей журнал, який зроблений, він є у електронному форматі і навіть надруковано 4 екземпляри…ось цей журнал робили 3 людини. Це я, верстальник та літературний редактор, декілька матеріалів писали журналісти на замовлення моє, але десь 75% статей мої…Дуже багато людей долучалось на різних етапах, хтось допомагав верстати, але не було часу  завершити, хтось надав свій офіс нам під редакцію, хтось, ще щось робив…А так, дві людини постійно працюють, та літредактор вичитує, потім, коли все готово.  По суті, цей номер вже третій…ні, другий, бо…хоча, ні, третій, слухай, тут важко порахувати, бо спочатку ми зробили один номер, потім другий, потім, ми другий номер переробили і вийшов третій номер. Перші номери, вони, я б сказав, «чорнові», по суті, номер один, але як я казав раніше, долучались люди на різних етапах, в тому числі журналісти з Сєвєродонецька, навіть з територій непідконтрольних, окупованих, як на мене, це дуже круто.

  • Чому журнал має бути саме друкованим? Та як ви шукаєте фінансування? Подавались на гранти, чи краудфандинг?

Так, ми шукали фінансування, в першу чергу –  гранти. У минулому році я 4 рази подавався і жодного разу нічого не отримав, тільки загубив дуже багато часу, та прийшлось переробляти перший номер, бо інформація була вже застаріла, щось зовсім випало, щось зовсім переписали, повністю змінилась верстка, тож ці очікування відповідей від грантодавців дуже багато часу у нас забрали. Залишився для нас тільки шлях краудфандингу. Спочатку, я думав подаватись на «Спільнокошт», або, щось таке інше, дуже багато платформ…Але, на багатьох таких краудфандинг платформах ти отримуєш суму тільки коли збереш її повністю , а якщо не зібрав повністю, відсоток, який утримує платформа, зростає. Так, як я розумію, що сума, яку ми збиремо, буде не дуже велика,  кожна копійка цінна, тому я вирішив цей збір коштів провести у Facebook. Я порадився з людьми, які вже займалися краудфандингом, та зрозумів, що все одно на першому етапі, а ми саме на ньому, необхідно свій проект у соцмережах розповсюджувати. «Спільнокошт» трохи ускладнює цей момент. Тож, наразі я веду збір грошей через Facebook, розповідаю про наш проект. Журнал вже є у відкритому доступі, кожен може його скачати, прочитати, безкоштовно, можна навіть викладати його кудись, залишати посилання… Але, це саме про електронний варіант, та я зараз розумію, що читають його тільки ті, хто в темі. Я дуже сподіваюсь, що під кінець карантину, ми зможемо зібрати якусь суму, зараз це вісім з половиною тисяч, не багато відносно суми на тираж, який ми хотіли, це 50 000 гривень на 3000 екземплярів. Сподіваюсь, що коли буде перший тираж,  далі може буде і легше, як мінімум, карантин закінчиться, наразі людям може на хліб не вистачати або на квартиру, що там говорити  про якісь там журнал, але я сподіваюсь, що після першого тиражу буде полегше, якщо ні, то тоді, на жаль, мені нічого не залишається, як  поки що залишити цю ідею, але дуже не хочу цього.

  • Які труднощі заважають створенню нового випуску? 

Ха! Ну…Відсутність грошей…Це майже єдина наша проблема. Ти розумієш, дуже багато ідей, дуже багато тем…Але підтримує зараз не те, що з’явились якісь уже гроші, а те, що я бачу –  це потрібно…Коли я читаю відгуки, мені стає ну дуже радісно, я розумію, що це «воно». Але я декілька разів бачив, що коли діляться посиланням на електронний журнал, кажуть типу: «Ні. Я почекаю друкований». Та і я розумію, що він вже трішечки застаріє, його в січні зробили повністю…Дуже сподіваюсь, що після карантину ми його надрукуємо, ще треба буде його на Луганщину привезти і там розповсюдити, але на цьому етапі найскладніше зібрати кошти, потім, можливо, будуть інші виклики…Ну, ще є одна проблема, бо наразі я майже всім займаюсь один…Ну, розповсюдженням посилань, робота в соцмережах…Якось не хочу когось напрягти зайвий раз, якось незручно, хоча, люди іноді самі хочуть допомогти…Велика їм за це дяка.

  • Чи є партнери, які допомагають у роботі? Які плани по розвитку проекту?

Ось коли ми почали робити цей остаточний варіант, у той час був майже дедлайн подачі заявок на  УКФ. Тоді я звернувся до свого давнього друга, з яким я навчався саме в журналістиці, Артема Соколенко з пропозицією разом написати цей проект, у нього своя піар- агенція, «Красні» називається. Він зацікавився, але ми її так і не написали, на жаль, але він надав свій офіс під редакцію, ми там два тижні працювали, робили з нуля номер, він надрукував за свої кошти 4 екземпляри  цього журналу. Дуже підтримував, і я сподіваюсь, що ми надалі будемо співпрацювати…В нього є пара ідей як зібрати необхідні кошти…Крім журналу, ми хочемо робити такий «промоушен» цікавий, тобто, кожен номер, в ідеалі, ми будемо супроводжувати подією, тобто, це може бути якийсь концерт або створення арт-об’єкту, або, наприклад, етно експедиція…це цікаво, але треба зібрати додаткові кошти…

«+/- нескінченність»  Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину? 36
Ярослав Шабалін з першими друкованими примірниками журналу

Зараз партнерів у нас не дуже багато, ми дуже сподіваємось, що в майбутньому їх буде більше, ми готові розглянути будь-які пропозиції, але не від якоїсь політичної сили….

Ще можу доповнити, що всі ці події, про які я казав, вони будуть прив’язані до теми номеру журналу. Тобто, у кожного номері журналу буде своя центральна тема, і ось ці проекти, які ми плануємо, будуть ілюструвати матеріали з журналу, вже у реальному житті. Я не буду зараз розповідати, які саме ми плануємо події, але можу сказати, що буде дуже цікаво.

  • Як можна допомогти журналу?

Та як?…Дуже багато чим можна допомогти…Ну, по-перше, це навіть не гроші, хоча, гроші –  це дуже-дуже важливо, але, ще дуже- дуже-дуже важливіше –  це розповсюдження цього журналу. Якщо, наприклад, ви його скачали, а я дуже сподіваюсь, що після цього матеріалу ви це зробите і вам він сподобається, то, будь-ласка, у себе на сторіноньці  наше посилання розмістить, ну і там друзям порадите почитати…По-друге,  це, звичайно, гроші. Якщо у вас там є бізнес, то ми можемо його прорекламувати, якщо це не буде нашим принципам життєвим суперечити…Це  ніякого алкоголю, тютюну, або азартних ігор, це все ж журнал для молоді…По-третє, нам можна допомогти ідеями. Якщо у вас є теми, якщо ви робите  щось цікаве, або знаєте когось талановитого, але скромного, то пишіть нам у редакцію, розповідайте про себе. Крім того, якщо ви вже прочитали, нам буде дуже приємно, якщо ви напишете нам, та скажете, що ми молодці.

За цим посиланням ви можете скачати журнал: http://surl.li/bgcy
Слідкувати за проектом, та підтримати його, ви зможете через групу у Facebook: https://www.facebook.com/PlusMinusBeskonechnost
Якщо, є ідеї, теми або зауваження, пишіть сюди: https://www.facebook.com/slava.bo1

Продезинфікувати руки - продизайнерувати маску

Продезінфікувати руки – продизайнерувати маску

Для багатьох маски стали сьогодні не лише захисними “знаряддями” проти вірусу, але й ще одним аксесуаром, що доповнює стиль. Звичайно, нам не варто таким “модним” чином нехтувати наслідками та серйозністю пандемії. Проте, поки ми не бачимо крізь маску посмішки один одного, можливо, ми зможемо побачити щось інше? 

Часом ми носимо одяг, щоб самовиразитися. Аксесуари – не виключення. Forbes виділив 20 креативних масок зі всього світу, серед яких (хочеться трохи з гордістю це сказати) є наша українська дизайнерка – Юлія Крос.

https://www.instagram.com/p/B-xRRe6JyUU/

У своєму інстаграмі Юлія, відкриваючи нову колекцію SAVE AROUND, повідомляє, що це все – не просто заклик, але філософія сьогодення. Дизайнерка стверджує, що маски були створені на чисельні прохання клієнтів бренду. Вони виготовлені з італійського щільного котону та екошкіри, в стриманому та мінімалістичному стилі бренду Yulia Kros. Для оздоблення використано металеву блискавку і фатин. Дізнатися ціну та замовити собі таку маску можна в інстаграмі Юлії.

https://www.instagram.com/p/B-CDW7Fp_bt/

Хитромудро оздоблені модні маски можуть здатися не найкращим практичним варіантом. Проте, для Voravaj Bangkok “мода – це життя”. Дизайнер Воравай експериментував із масками ще до спалаху епідемії, оскільки в Бангкоці, столиці Таїланду, було сильно забруднене повітря. Тоді маски стали частиною повсякденного гардероба. Так, одного разу, Воравай побачив жінку в гарній сукні та медичній масці, і цей момент перевернув його бачення речей. “Її стиль навіював такий контраст, і це стало моєю точкою відліку”. 

На оздоблення кожної маски з кристалами дизайнер витрачає від 36 до 84 годин. Такі маски не призначені для продажу. Воравай прагне, аби інші люди також надихалися світом навколо і змогли відкрити в собі креативність упродовж ізоляції.

Дизайнер Келсі Гарнер створює маски для обличчя з веселих тканин із метеликами, полуницями та коров’ячими плямками, тоді як африканський бренд Zimbowties вірить, що мода може допомогти креаторам Зімбабве об’єднатися та разом створити унікальні маски з відрізків тканин.

https://www.instagram.com/p/B_SuPhoFdP-/?utm_source=ig_embed

Деякі бренди використовують політику “продати одну маску, пожертвувати другу”. Так K.S. Garner з кожних двох куплених масок даруватиме дві наступні робітникам на передовій у лікарнях, а гендерно-нейтральний бренд Colty – ЛГБТ-центрам.

Підемо тепер натхнені шити свої маски? Нехай цей час ізоляції стане для нас можливістю побачити відомі раніше речі по-новому.

Читайте також новину про маски на 3D-принтері від Adidas!

Комікс УНР

Перший Комікс УНР

В 2016 році в Україні наші земляки змайстрували перший комікс «The Will» про війну УНР з Росією. Формат коміксу дав змогу розважальним шляхом зазирнути в ті часи та засвоїти уроки, які українці ще не засвоїли, показати співпрацю політичних лідерів того часу.

У дискусіях щодо нових матеріалів ми досліджуємо нові соціально-культурні  явища, тренди, стартапи. Тож комікс не лише розвага, а й унікальне проведення часу для дослідження нового.

Історію важливо пам’ятати, щоб не допускати попередніх помилок. Адже всі незасвоєні уроки мають тенденцію повторюватись, як 2 лютого у фільмі “День бабака”, доки ми не усвідомимо суть. Ворога треба знати в обличчя, щоб не піддаватися його маніпуляціям і бути самому собі господарем.

Bill Murray Clock GIF
Мені пощастило познайомитись з Ольгою Вознюк, яка відповідає за історичну підкованість видання. В інтерв’ю ми обговорили гарячі деталі коміксу, які обурили росіян і розтлумачили логіку “совка”.

– Наскільки ваш комікс можна вважати історичним?

Комікс створений у жанрі альтернативної історії з елементами фантастики та горору. Тож на звання історично-достовірної праці, ми не претендуємо. Проте, для мотивації читачів подальшому вивченню та дослідженню цього історичного періоду, ми імплементували в сценарій відомих історичних осіб реальні факти та історичні цікавинки, що побутували в ті часи.

– Що спільного між росіянами проти яких воюють українці та істотами в коміксі?

Наша команда використала художній прийом, щоб показати «бездушну колективність» противників у вигляді зомбі. Це «совок», який вірить всьому замість того, щоб самим шукати вірну інформацію, вони не включають критичне мислення, а їдять те, що їм дають. Та ідеологія використовувала лозунги до найменших людських потреб, грала на заздрощах, низьких якостях. Так змальовували тих росіян, які піддалися на агітації. Вони своє збагачення ставили нижче людського життя. Зараз такі люди теж є. Серед сусідів, що мають імпералістичні погляди. На жаль, ця ідеологія нікуди не зникла і про це варто пам’ятати.

Олю, що ти вкладаєш в значення слова «совок»?

«Совок» – це бюрократична машина, що стирає в людині індивідуальність, аргументуючи це «колективністю».

Ні, я не проти колективності, але колектив мають складати особистості. Індивідуальність – це важливо, але індивідуальність не повинна шкодити, не повинна привілеювати над індивідуальним рішенням іншої індивідуальності, не «душити» лідера. Також ознакою «совка» – є надання значнішої уваги зовнішнім формам, ніж внутрішнім.

А ще ювілейність – коли треба відсвяткувати, бо треба. Прикладом є щорічне святкування дня перемоги в Другій Світовій війні.

Чому вирішили висвітлювати війну тих часів, а не сучасну?

Бо ці часи не висвітлювали, а період цей впливає і на сьогоднішній день. Часто буває, що найдрібніша річ може змінити світогляд людини. Але щоб цю подію побачили, потрібно придумати щось цікавіше, ніж підручники з історії, що наповнені сухими фактами і ніяк не пов’язані з сучасним світом. Так і прийшла ідея створити перший український комікс у 2016 році. Назвали його «Воля», але вирішили перекласти назву англійською: «The Will».

Хто підтримує ваш проект?

Фінансово – самі себе. Комікс – це більше хоббі, кожен працює ще на додатковій
роботі. А от для екранізації коміксу ми шукаємо спонсорів.

sitting black and white GIF by MAJASBOK

Чи користуєтесь попитом закордоном?

На російських каналах нас особливо пропіарили, говорячи, що ми ображаємо
росіян. Плануємо видати англомовну версію коміксу, переклад вже є. Наш комікс
люблять купувати як сувенір.

Як у Росії реагують на такі гострі культурні проекти?

Були погрози в соціальних мережах, але це не проявилось в реальності. Я навчилась не реагувати.

Ваші комікси так яскраво відображають війну, як думаєте, війна це класно?

Оборонна війна необхідна, коли тобі погрожують. Загарбницький зміст – це неприпустимо. Чому так відбувається – щоб існували певні політичні системи і погляди.

Проводяться свої корисні ігри за спиною.
Загарбницька війна – злочин проти всього людства.

Результат пошуку зображень за запитом

Сім'я читає

«Писати – моя потреба всередині» – інтерв’ю з Жак Жаб’є

Часами, читаючи «Гарі Потера» Джоан Роулінг чи то «Маленького принца» Екзюпері, я думала про те, звідки авторам приходили ідеї. Як вдавалося творити інший світ? І залишатися в цьому.  Де вони черпали своє натхнення? І чи було воно їм потрібно? Як вони жили? І чим?
Тоді мені сказали взяти інтерв’ю в дитячого письменника. Він розкаже про письменництво, життя і які книги  варто читати дітям на ніч. І вдень теж. Але цього я, як і ви, поки ще не знаю. Тому давайте почнемо спочатку. Зі знайомства. Представлення. До вашої уваги Жак Жаб’є. Не француз, львівянин.

Жак Жаб’є
Олег Жовтанецький

Чому саме Жак Жаб’є?

Жаб’є — колишня назва Верховини – столиці Гуцульщини. То край творчих, креативних людей, які люблять життя. Хочу бути подібним до них.

Жаками називали студентів в Речі Посполиті. Очевидно, походить із французької мови. Жаки прагнули здобувати освіту. Такий образ вічного студента мені подобається.

Коли ви вперше зрозуміли, що хочете бути письменником?

Я закінчував школу в Івано-Франківську. Ми мали вчительку з української мови та літератури, яка давала всьому класу завдання писати твори. В мене добре виходило. Це прищепило мені любов до слова. І стало першим, що закріпило віру в себе.

Перед тим, як почати писати саме дитячу літературу, я писав у юному віці. Пробував складати поезію, креслити ( може тоді окреслювати сюжети прозових творів?) прозові твори. То були такі несміливі кроки.

Ви надаєте перевагу більше поезії чи прозі?

Нещодавно я перекладав одну книгу Ошо. Там була думка, що прозова річ може бути поезією, а вірш може зовсім нею не бути. Я задумався над цим.

Однак поезія мені залишається ближчою. 

Скільки зайняло часу складання дитячої збірки?

Написав я її досить швидко. До видання вона дійщла через 10 років. Видання книжки йде завжди по-різному. Я вірю, що кожен твір живе своїм життям. Різні обставини, що траплялись  у мене, підтверджують цю думку. Часом буває твір вийде і має добрий старт, а потім на якомусь етапі все призупиняється. Тоді інший твір починає його переганяти.

Я думаю, мої вірші чекали на прекрасну ілюстраторку Ольгу Квашу. Для мене було честь працювати з цією жінкою, адже вона проілюстровала таких письменників, як Дмитро Павличко, Євген Гуцул, Роман Скиба, Галина Малик, і в цій поважній компанії опинився раптом я. Тому варто було зачекати.

Чи існує у вас певний робочий розклад писання?

Зазвичай, багато хто з відомих письменників розповідав про щоденну працю. Мені, на жаль, так не вдається, хоча я постійно тримаю це на думці. Постійно треба докладати зусиль. Зараз я кажу в цілому. Мова йде не лише про творчість.

Робота в університеті постійно вимагає залучення, бесперервного руху, праці. Як на мене, чергування творчості і професійної діяльності йде на користь обом.

«Писати – моя потреба всередині»  - інтерв’ю з Жак Жаб’є 37Де ви можете черпати якісь ідеї, натхнення?

Вони може приходити в будь-який момент. І це досить цікаво. Світ і життя дають натхнення. Любов і водночас розпач є її джерелами, як у пісні «Журба та радість обнялись».  Все залежить від жанру твору.

Творчість неможливо видавлювати з себе. Вона інакше працює. Це як миттєвий акт натхнення. Його не треба викликати в шаманський спосіб, хоча може хтось і це робить.

Як ви написали свою першу книжку?

Це було у Львові. Спонтанно і несподівано для мене. Одномоментно. Я просто сів і написав збірку.  

Так як вірші чекали публікації 10 років, то я часто зневірювався, і тоді моя дружина підтримувала мене. В душі вона поетесса. Щодо творчих питань я в першу чергу прошу поради у неї. Мати підтримку — то важливо.

«Я просто сів і написав збірку»

Ви читаєте своїм дітям перед сном?

Або я, або дружина. Ми намагаємось це робити так часто, як тільки можемо. Незважаючи ні на втому, ні на день тижня, діти завжди цього чекають. Цікаво, що вони могли й самі вже читати, але дітлахи люблять саме слухати нас. Я гадаю, що через батьківський голос малі можуть сприймати правильні ідеї, які ті хочуть їм передати через читання добрих книг. Це надважливо — батькам підтримувати контакт із дітьми. Особливо в їхній перехід із дитячого в підлітковий вік. І над усе, коли гаджети і технології забирають нашу увагу, віддаляють один від одного.

За ці роки я збагнув, що читання перед сном — річ, якої потребує не лише дитина, але й дорослі. Можливо, вони навіть більше.

Що саме ви читаєте дітям?

Ми любимо читати дітям світову і українську класику. Авторів, які змогли зберегти свій внутрішній зв’язок із дитинством. Наші діти вірять в існування Пеппі Довгапанчоху і часто питають, коли ми поїдемо до неї в гості. Також перечитуємо Всеволода Нестайка,  Галину Малик. Хоча діти не здатні до кінця збагнути твори про сільське чи повоєнне життя, вони уявляють це по-своєму, той юнацький запал, пошук пригод, радості, щастя.

Іллюстрація Ольги Кваш. Dmytro Pavlychko «Deer with golden horns»
Іллюстрація Ольги Кваш. Dmytro Pavlychko «Deer with golden horns»

Мені здається, вірші постійно мусять бути присутні. Досі пам’ятаю поезію про час Романа Скиби, який «біжить так швидко, що його не видко».  Ілюстрації важливі не менш.
Вони врізаються в пам’ять, і зараз згадуючи, що мені читали мої батьки, я бачу, як це співзвучно з тими творами, які я сам передаю дітям.

Що ви любите робити зазвичай, коли не пишете?

Ми любимо з дітьми робити піцу. Це один із засобів спілкування з ними. Яка це піца?
Вже як виходить. Але суть не в цьому. Суть у тому, що ми робимо її разом. Я  дозволяю дітям місити борошно, обвалювати тісто, те, що зазвичай не дозволяють бабусі. В нас це для розваги. Ми бавимось. До речі, гра — секрет успіху справжньої дитячої літератури, адже вона родом із дитинства. 

«Дорослі також грають, тільки називають це життям»

Що ваша сім’я думає про вашу творчість?

Людина не живе в вакуумі. Десь окремо від світу, від людей. Хоча часто кожен бачить світ через себе, великим щастям є побачити його через когось.

Я не намагаюся поставити свою творчість у центр наших стосунків. 

Жак Жаб'є. Сім'я.
Жак Жаб’є. Сім’я.

Це було б неправильно, нещиро і будьмо відверті, егоїстично. Я намагаюся цю творчість використати, як використовують мореплавці вітер, щоб прямувати в правильному напрямку. Вся моя сім’я ( дружина і троє діток ) співає дитячі вірші, покладені на музику моїми друзями. Мені здається, це те найкраще, що я зміг би зробити зі своєю творчістю. Відразу скажу, що я не змушую їх читати мої вірші як обов’язкову програму. Вони також знають вірші інших авторів, які їм подобаються. А взагалі, співати разом —  дуже приємно.

«Великим щастям є побачити світ через когось»

Коли ви почали писати, ви займалися ще паралельно якоюсь діяльністю?

Я писав дисертацію з економічної теорії і фіскальної політики. Дисертація — завжди якісь часові рамки, що тяжіють над людиною, це постійне перебування у стресі, тому що ти мусиш встигати.

Я не знаю, наскільки людина пристосована до цих рамок, до цих перегонів. Напевно, її внутрішня природа – двояка. З одного боку, вона все впорядковує, вона мусить встигати, а з іншого — вона була створена, щоб жити в раю. Там не було куди поспішати. Боротьба з часом це те, що викликає стрес, починаючи з 19 століття, як тільки з’явилися залізниці, літаки. Коли життя прискорилось.

У процесі написання дисертації, коли я перебував у постійному стресі, з мене в якийсь момент «вискочили» ці віршики. Хоча, напередодні, з мене так само «вилізли» дорослі вірші. Це те, що відбувається в умовах специфічного переживання часу.

Чи ви могли би дати якісь поради молодим письменникам?

Я і сам молодий письменник, тому не роздаю поради. Не почуваюсь ні в силі, ні вправі роздавати поради. Історія завжди однакова. Всі переживають одне і теж — страх, муки творчості, сумніви в собі.

Згадайте Пруста. Він звертався до кількадесятьох видавництв і його не публікували. У одній з рецензій на його книгу літературний критик питав, як можна на кілька сторінок розписувати прокидання і перевертання людини на ліжку. Кому це буде цікаво? Ми знаємо, що Пруст — взірець світової літератури.

Напевно, доля тут грає роль. Комусь вона пришвидшує настання успіху, комусь — ні.

Треба запастися терпінням. Треба вірити. Бажано, щоб хтось був поруч, хто підтримує. Сім’я, наставник. І варто пам’ятати, що читання — також доволі суб’єктивна річ. Комусь ваш твір може подобатися більше, комусь — менше.

«Мати підтримку то важливо»

Коли ви були дитиною, ким ви мріяли стати?

На моє покоління припало захоплення космонавтикою. Я не був винятком і в свою чергу інтерес до космосу намагаюсь передати дітям.

Мене досі захоплює те, як сьогодні технології стрімко біжать уперед. Японці висадилися на якесь космічне тіло. Нова космічна місія на Венеру. Організація простору на Місяці.

Це все бентежить уяву і дає моєму мозку їжу для роздумів про майбутнє. Можливо, тут нам стане тісно, і освоєння космосу — можливість подолати ще одну межу?

Що робить добру книгу доброю?

Можу сказати про дитячу книгу. Її робить доброю ілюстрація. Ілюстрація і текст — як два крила у  птаха. Можуть бути хороші тексти, але не зовсім вдалі ілюстрації. І навпаки. Під вдалістю я маю на увазі подібне бачення теми ілюстратором й автором.

Щодо текстів, це більше відчуття дитячої ритміки. Відчуття  гри, щирості, уяви, які є часом більш реальніші, ніж сама реальність.

У дорослому житті життєвий досвід поступово намулює на серце все те, що йде з дитинства. Тому чим більше автор пам’ятає себе дитиною, тим більше в нього шансів створити добрий дитячий твір.

Чому ви навчилися, пишучи книжки?

Коли ти пишеш, завжди виникає питання: а для чого ти це робиш? Для кого? Це питання неподільне з іншими філософськими питаннями, як от: «Для чого ми живемо?» Питання, які хоч раз виникають у кожного. Питання, які змушують нас почуватися щасливими або нещасними.

Гадаю, письменництво додало кілька пазликів до картини мого світогляду, до власного автопортрету.

Писати — моя потреба всередині. І коли вона, ця внутрішня потреба, сходиться з тим, що це комусь ще подобається, виникає момент щастя. Мене завжди захоплює бачити реальних людей, які кажуть: «Ми перечитуємо ваші віршики з дитиною» або «Дитина нам постійно розповідає ваші поезії».

Це для мене письменницьке відкриття. Зрозуміти, що ти — не самотній у цьому світі, що люди — не відірвані один від одного. Література дає нам можливість відчути ту людську спорідненість, спільний контакт. Це щось, що коштує дуже дорого.


Історія Олега Жовтанецького – науковця і одночасно дитячого письменника є надихачим прикладом гнучкості та проактивності, яка здається характерною для справді креативних людей.

Також Жак Жаб’є є автором книги для проекту Дамо Дітям Рухатись!

ДДР – національний громадський рух в Україні, спрямований на створення проактивного шкільного середовища задля поширення в Україні кращих світових освітніх практик у системі навчання та розвитку дітей. Задачею є уреформі шкільної освіти поставити акцент на користь запровадження проактивного навчання із підсиленням компоненти здоров’я через впровадження у навчальний процес парт для навчання стоячи (парт-конторок), як альтернативи до існуючих моделей шкільних меблів.

Результат пошуку зображень за запитом