«Трамвай, з-під якого глядач вибиратися буде дуже довго»: режисер Олександр Шмаль про театр «Art&Гарт»

Індустріальна Луганщина ніколи не ставила акцент на розвитку креативних та творчих професій. Ще у 1990-х роках на території області були розташовані 42 масивні промислові об’єкти, на яких працювали сотні тисяч людей. Попри максимальний фокус області на важку промисловість, звичайно, що дехто з її мешканців не бачив себе в ролі шахтаря або фрезерувальника і «торував свій шлях» у палацах культури, музеях або театрах. 

Власне, театрів на Луганщині було найменше: до 2014 року – лише вісім. До того ж переважна більшість – на територіях, які наразі є непідконтрольними Україні. Сьогодні в Луганській області діє тільки два театри. Перший – це театр-переселенець «Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр». Він переїхав у Сєвєродонецьк та має доволі великий штат і широкий репертуар. 

Про другий – Театральна Майстерня «Art&Гарт» – ми розповімо докладніше. Він теж переїхав з Луганська в Сєвєродонецьк. «Art&Гарт» часто називають «театром Шмаля», бо засновник та єдиний режисер усіх спектаклів – Олександр Шмаль. 

«Трамвай, з-під якого глядач вибиратися буде дуже довго»: режисер Олександр Шмаль про театр «Art&Гарт» 1
Александр Шмаль на виставі «Фантазии Эвтаназии»

Олександр називає свої спектаклі «Театром об’єктивного мистецтва», протиставляючи їх традиційним виставам в академічних театрах, де глядачі сидять на місцях та дивляться на сцену. Шмаль витягає свою публіку із зони комфорту, максимально зменшуючи простір між акторами та глядачами, внаслідок чого спектакль може перетворитися на емоційний шок, хоча насправді саме такого ефекту режисер і прагне досягнути.

«У театрі традиційному на сцені – гул пристрастей, а глядач у цей час може розгортати карамельку, шелестіти папірцем. У театрі об’єктивного мистецтва ніяких сценарних пристрастей немає, емоції заборонені на сцені, зате глядач прибитий цвяхом до стіни, і не тільки під час дії. Як побічний ефект – вистава два роки не йде з голови. Це таке емоційне опромінення, яке отримує глядач незалежно від того, хоче він того чи ні. Він потрапив сюди випадково, йшов собі по вулиці, побачив афішу і вирішив подивитися. За півтори години, а не за три з половиною, як у всіх звичайних театрах, він виходить і не пам’ятає, як його звуть, де він, як дійти додому. Найбільше його зараз тягне, як показує статистика, або зайнятися сексом, або напитися, але ні те, ні те не врятує. Наступного ранку глядач, прокидаючись, розуміє, що вчора він потрапив під такий трамвай, з-під якого вибиратися буде дуже довго», – розповідає режисер.

«Трамвай, з-під якого глядач вибиратися буде дуже довго»: режисер Олександр Шмаль про театр «Art&Гарт» 2
Фото з вистави «Фантазии Эвтаназии»

«Art&Гарт» не має власного фізичного простору і сталого фінансування. Театральна Майстерня виникла як альтернатива класичним та традиційним театрам Луганщини, ставлення до яких в Олександра доволі критичне, хоча з 1993 по 1997 роки саме він був директором та головним режисером Сєвєродонецького  державного театру драми. Через конфлікт з адміністрацією міста Шмаль покинув посаду директора і відтоді більше не хоче співпрацювати з місцевою владою.

За 43 роки роботи в театрі він створив 13 театральних проєктів, серед них і Театральна Майстерня «Art&Гарт», яка почала працювати 2004 року, але 2013-го припинила діяльність через складну політичну ситуацію у країні. 2015-го Олександр був змушений переїхати в Сєвєродонецьк, де й відродив театр. Для цього режисер продав власну квартиру. 

Такий радикальний жест був зумовлений тим, що не вистачало коштів на роботу театру. Команда виграла грант Програми розвитку ООН, та навіть грошова підтримка донора не змогла покрити всі витрати, тож Олександр і вирішив продати свою квартиру. Цих коштів вистачило лише на 2 роки, а з 2017 року театр не має фізичного простору та фінансування.

Попри всі труднощі, театр досі живий завдяки ентузіазму та оптимізму невеликої команди акторів, яких тримає разом любов до мистецтва та віра в режисера. Шмаль дуже трепетно ставиться до акторів «Art&Гарт», навіть каже, що за всю кар’єру режисера він не зустрічав таких унікальних людей.

«Павло Альошин – актор настільки унікальний, що його взагалі порівняти ні з ким, то, що він творить, – це диво… Правда, зараз він уже громадянин Росії, проте він чекає свого повернення в театр, як тільки закінчиться війна.

З неба без парашута впав, Захар Бенько – знаменитий кавеенщик сєвєродонецький, діджей, абсолютно унікальна людина. Я до нього особливо не наближався, бо визначив, що він вже зірка в зовсім іншому жанрі. Далі йде Тетяна Марусіна, це випускниця мого акторського курсу. І хореограф у нас Олена Сердюк, теж моя випускниця», – розповідає Олександр.

Зараз режисер «Art&Гарт» живе за містом на дачі, яку він зміг придбати тільки нещодавно, веде там звичайне та спокійне фермерське життя, вирощуючи картоплю і помідори. Водночас він пише мемуари, хоча, за його словами, поки більша частина тексту – про театральну майстерню, а не про нього:

«ShockDance – це книга, яка задумувалася як мемуари, але перетворилася на книгу про театр “Art&Гарт”. Мені здається, що опис мого життя був би не дуже цікавий, бо надто багато усього траплялося..

Однак переїзд не означає, що з театром все скінчено, навіть навпаки – на території своєї садиби Олександр хоче відкрити театральну комуну.

Під час карантину театр не проводив репетиції і не виступав, але вже доволі скоро на фестивалі ТерраФокс 2.0 покаже виставу «Фантазии Эвтаназии» – Олександр її режисерував і грає в ній одну з ролей. 

«Трамвай, з-під якого глядач вибиратися буде дуже довго»: режисер Олександр Шмаль про театр «Art&Гарт» 7

Нові імена. Хто малює мурали у Бахмуті: розмова з художницею Машею Вишедською

Запускаємо відсьогодні рубрику, де писатимемо про цікавих українських митців, які тільки починають творчий шлях, – #нові_імена.  

Перша, про кого ми розповімо у цьому форматі, – Маша Вишедська, художниця із Бахмута. 

Маша почала малювати в дитинстві. Деякий час ходила в художню студію і намагалася опанувати фарби, але значно більше її приваблювала графіка, тож студію вона покинула. У старшій школі Маша подивилася  «Мандрівний замок Хаула», і це аніме перевернуло її уявлення про красу догори дриґом. А далі були мурали, комікси, сторінки в соцмережах, піші фотоекспедиції… Докладніше про все це – у нашій розмові.

Нові імена. Хто малює мурали у Бахмуті: розмова з художницею Машею Вишедською 8
Фото Маші Вишедської

Ти займаєшся стріт-артом. Із чого все почалося? У яких містах можна знайти твої роботи? 

Перша робота на стіні з’явилась у моїй кімнаті в гуртожитку в Луганську у 2014. Приїхала моя найкраща подруга забирати документи, і мені від радості зірвало дах, я вирішила намалювати дерево. Потім його довелося зафарбовувати. А першу свою роботу в місті я зробила на дверях спортзалу медичного коледжу, я намалювала там гори, хмарки й овечок. Перша серйозна робота з’явилась у FreedomHUB, там планували зробити антикафе, і мене разом ще з однією дівчиною запросили створити ескізи. Я створила їх сама, а ця дівчина потім допомагала мені з деталями, коли ми вже малювали на стінах. 

Мої роботи є у Бахмуті (понад 10), Святогірську, Краматорську, Добропіллі (було 6, але залишилася 1, інші згоріли), Сєвєродонецьку, Старобільську, Маріуполі, Києві, Любліні. Також у більшості обласних міст, Слов’янську, Рубіжному і в Ґданську я залишила свій тег і намалювала нас з моїм хлопцем Ростиславом. 

Знайти їх доволі складно, я залишала їх у непомітних місцях, які не відразу кидаються в очі, але в збережених сторіз усі ці місця є. 

Найбільша моя робота розташована у Бахмуті на вул. Горбатова, 30. Це цоколь дев’ятиповерхівки. Повз цей мурал щодня проходить дуже багато людей, дехто досі фотографується.

У соцмережах ти також викладаєш комікси. Може, маєш у планах книжку з ілюстраціями?

Я почала малювати комікси ще в універі – це були якісь штуки-мінуткі, каламбури тощо. Але не було якихось персонажів. Коли ми почали жити з Ростиславом, якось самі собою з’явились наші персонажі, тому що розповісти щось про нове життя хотілось, а часто фотографувати й фотографуватись я не наважувалася. Спочатку це був блокнотик, який я назвала «Наш Фотоальбом». Туди вмістився весь перший рік спільного життя. Потім ми купили айпад, і я почала домальовувати нас у реальні фотографії, а тоді створила серію, яка лягла в основу моєї першої персональної виставки. Тепер я малюю вже повноцінні комікси на основі якихось буденних ситуацій. Не знаю щодо книги, але це ідеальний формат для сторіз в інстаграмі.

Також я завела окремий канал у тік-току для анімованих коміксів, коли програма, в якій я малюю, додала функцію кадрової анімації. 

Про книги із цими персонажами я думаю в плані якихось колаборацій. Наприклад, один письменник зі Слов’янська хотів зробити книжку про етикет з моїми ілюстраціями, і я запропонувала йому зобразити різні ситуації з моїми персонажами.

Чи намагаєшся ти комерціалізувати своє мистецтво? 

Так, звісно, бо я не хочу йти заробляти гроші десь в іншому місці. Мені більше нічого не цікаво було б робити. Ми подаємося на все, що потрапляє в поле зору, співпрацюємо з громадськими організаціями. Час від часу трапляється якийсь фріланс. Також у мене є сторінка на патреоні. Там можна оформити підписку на будь-яку необтяжливу суму, і вона буде списуватися з картки. Зараз в мене є два патрони.

Нові імена. Хто малює мурали у Бахмуті: розмова з художницею Машею Вишедською 14
Малюнки Маші у дитячій лікарні Бахмуту

Чи є якісь плани наступних проєктів?

Так, у мене багато планів. Восени я планую провести стріт-арт лабораторію в місті, вона мала бути ще у квітні-травні, але через карантин довелося перенести. 

Ще ми обдумуємо проєкт зі створення скульптур у посадці біля Північного ставка – це наша відповідь топіарним фігурам зі штучної трави, які останнім часом з’явилися в місті. Також я хочу зібрати в одному місці, десь на пустирі, скульптури із шин, щоб вийшов такий парк-кунтскамера, але ще не знайшла спосіб, як це зробити коректно, хоча є декілька ідей. Я хочу розширити свою серію #адаптаціяреальності: хотілося б ходити в піші експедиції і залишатися в різних містах на кілька днів, щоб відзняти їх і те, що поруч із ними. Навіть подали цей проєкт на стипендію від УКФ, чекаємо на співбесіду тепер. У мене ще багато планів і ідей! Вони постійно змінюються і доповнюються. 

Розкажи докладніше про #адаптаціяреальності. Що це за проєкт, як він виник?

Він розпочався восени 2018 року під час зустрічі у Костянтинівці від Гараж Генг і Гете-інституту. На цій зустрічі зібрали 5 команд з різних міст Донецької та Луганської областей і 5 команд митців із Києва і Німеччини. Нам потрібно було придумати й реалізувати якийсь проєкт. Врешті ми вирішили здійснити артекспедицію: побувати в 5 обласних містах та в 5 провінційних (міста тих команд, що були запрошені тоді на зустріч) і створити на основі цього серію графіки. 

Нові імена. Хто малює мурали у Бахмуті: розмова з художницею Машею Вишедською 15
Ілюстрація з проєкту #адаптаціяреальності

Якщо маєте на увазі когось зі своїх знайомих, хто б міг стати героєм рубрики #нові_імена, пишіть нам на пошту: Hello@gwaramedia.com.

одеські дворики, яна боцова про школу культури добросусідства

«І люди добрі, і двори гарні»: Яна Бойцова про одеську школу добросусідства

Минулого разу ми спілкувалися з Яною Бойцовою про культурну спадщину, яку можна зберегти через 3D-технології. Сьогодні ми поговоримо про те, як це можна зробити через дворики. Одеські дворики. 

 

Ви займаєтеся проєктом Школа культури сусідства. Розкажіть, будь ласка, про нього більше.

Школа культури сусідства – ідея відродження одеських двориків. Одеські дворики розташовані у старих будинках, і те, як люди ставляться до своїх дворів, будинків напряму впливає на те, чи збережеться культурна спадщина.

одеські двори

Ідея з двориками була для мене таким виходом у нестандартну урбаністичну ідею. Фактично ми працюємо з тою самою проблемою, що й у «Піксельованих Реальностях», але тут уже не з технічного боку. Моїм завданням як партнера, окрім організації навчального процесу, є також поширення цінностей. Цінностей добросусідства.

Те, як люди ставляться до своїх дворів, будинків напряму впливає на те, чи збережеться культурна спадщина.

Із чого все починалося?

Школу культури сусідства заснували декілька громадських організацій Одеси. Наприклад, ГО «Зацікавлені» координують «Двір-Scena» – артмайданчики, де молоді музиканти й театри можуть виступати і знаходити свою першу авдиторію. Інший партнер – «Фонд розвитку міста Одеси» – громадська організація, яка допомагає організувати ідею, знайти для неї фінансування. Тобто, такий собі громадський консалтинг.

одеські двори

У Фонді вирішили, що «Двір-Scena» може перетворитися на культурну ідею, навчальну програму, в яку залучені всі двори Одеси, де будуть об’єднуватися сусіди, практикуючи сусідське спілкування.

 

Чим атмосфера одеських двориків особлива? 

Одеські дворики – це не просто бренд міста, а й елемент атмосфери тої бабелівської Одеси, з якою пов’язані всі міти чи історії двориків. Це коли господині виносять домашню їжу, всі одне одного навколо знають, білизна висить на прищіпках зверху, а знизу, надворі, всі святкують без жодних сварок. Ми прагнемо до того живого образу добросусідства, який приємно відтворювати знов і знов.

одеські двори

Хоча мене більше цікавлять історичні дворики, одеський дух може бути не тільки в італійських чи французьких дворах-колодязях. Він так само легко відтворюється в багатоповерхових будинках.

Для цього достатньо, щоб усі зібралися надворі, винесли трохи домашньої їжі та пустили дітей бавитися навколо столу. І у вас уже є атмосфера.

одеські двори

 

Скільки років школі добросусідства?

Школа сусідства відбувається вже другий рік поспіль. Минулого року о 9-ій ранку люди приходили на інтенсиви, проходили півтора місяця неформальної освіти – лекції від істориків, урбаністів, місцевих активістів, реставраторів, психологів – задля того, щоб уникати конфліктних ситуацій і вчитися правильно комунікувати одне з одним, дізнаватися про потреби тих, хто живе поруч.

Школа культури сусідства в Одесі | forumZFD

Цього року, якби не карантин, ніщо б нас ніколи не змусило перейти в онлайн-режим, перенести це навчання у віртуальний світ. Однак ми знайшли класний, живий варіант через систему Notion. Це розмовний формат, що наповнюється людьми та їхніми думками. Лектор менше читає, більше розмовляє. У результаті є запис, який людина може передивитися, і конспект з її нотатками.

Також у нас є ще дві події в офлайні цього року, і поки це все до вересня. Дотримуючись карантинних умов, ми організовуємо маленькі презентації на 10 людей, які відбуваються у дворах. Це нагадує мені більше формат пресконференції. 

 

Кому і як спала на думку ця ідея? 

Дмитрові Ковбасюку, який почав зі свого двора на Жуковського, 43. Він вирішив перетворити його на сцену. 

дмитро ковбасюк
Дмитро Ковбасюк

У його дворі-колодязі була розвалина ще з Другої світової війни – один будинок, у якого немає даху. Місцева влада нічого не хотіла робити, крім того, щоб знести та побудувати двадцятиповерхівку. Тоді Дмитро із сусідами вирішили, що створять ОСББ і  розберуть у дворі сміття з будматеріалів. Коли це зробили, то побачили, що страшна руїна, яка стоїть у цьому дворі, схожа на амфітеатр і її можна перетворити на театральну сцену з декораціями. З цієї ідеї й почалося, так би мовити, перевтілення двору. І вже минулого року 28-го вересня ми мали фестиваль на цілий день, який об’єднав 17 дворів уздовж тої самої вулиці Жуковського.

 

Який ви бачите вплив у житті людей зі Школою культури сусідства?

Ця програма суттєво допомагає розвантажувати агресію та депресивність у суспільстві. Зараз не тільки Україну, а й увесь світ можна назвати місцем катаклізмів і сильних змін. А ми знаємо, як різкі переміни навколо сильно можуть вплинути на наше життя.

одеські двори

Коли є така річ, як прості стосунки чи емоції, де все зрозуміло, то це може стати відрадою для людей. Це дуже важливо виходити за межі своїх проблем і переходити в реальності інакших.

Ми помітили, що люди також більше почали слідкувати за своїми дворами. У результаті вийшов і фізичний, і водночас не матеріальний ефект від добросусідства.

І люди добрі, і двори гарні.

Я бачу це як шлях трансформації суспільства.

 

Які плани у Школи культури сусідства?

Минулого року ми працювали з 10 двориками, а цьогоріч хочемо залучити ще 15 нових дворів. Чому зосереджені на кількості?

Ми хочемо, щоб кожен район мав такі осередки культури, спорту, екоактивізму, де люди одне одного знають, мають спільні цінності та через школу поширюють їх, підтримуючи таким чином свої спільноти.

одеські двори

Так, навіть якщо нічого не працює, є двір, у який можеш вийти і там потусуватися.

В умовах кризи це така відповідь від урбанізму, якої ніхто не чекав. Виходить, що  суперлокальність працює, а маленькі ініціативи – сталі, можуть працювати навіть найбільше. Ми не очікували цього. 

 

Чи може вже у дворику розпочатися збереження культурної спадщини?

Так. Наприклад, можна оновити фасад чи податися на ініціативу «1000 дверей Одеси». 

Можна зібрати суму завдяки тому, що ви об’єднаєтеся із сусідами, щоб  співфінансувати реставрацію будівлі – відновлення балконів. Відновити якусь традицію, яку ви практикували раніше – ще один спосіб зберегти культурну спадщину. 

Школа культури сусідства – не тільки про прямий активізм у дворах. Сусіди, що об’єднуються, маючи спільні цінності, можуть ставати активнішими у громадах і давати, наприклад, кошти, ресурси, одяг на доброчинність.

одеські двори

Добре робити пропозиції у своїй спільноті:«Нумо разом зберемося й підтримуємо реставрацію старого будинку». Коли є вже попередня комунікація з однаковими цінностями, то це завжди інша справа, ніж коли просто стукаєш у зачинені двері. 

Ми формуємо ініціативу, через яку люди далі між собою спілкуються, вже без нас. Добросусідські стосунки між людьми – як мости, на якій Одеса стоїть і розвивається.

одеські двори

Де можна стежити за вашими новинами?

На сторінках інстаграму чи фейсбуку.

Особлива культурна спадщина також залишена нам через постмодерністські радянські будівлі. Читайте інтерв’ю з кінорежисером, який зняв фільм про балкони таких будівель і те, як за кожним із них прихована захоплива історія людей.

Інтерв'ю з режисером Романом Блажаном

Людська історія за кожним балконом: інтерв’ю із режисером Enter through the balcony Романом Блажаном

«Якби кожен із нас зробив щось гарне для свого дому, наскільки красивішим стало б ціле місто…», – так закінчується тізер українського фільму про балкони і починається наше інтерв’ю з Романом Блажаном. Режисером, продюсером, співзасновником відеопродакшн-компанії Minimal Movie, серед проєктів якої – фільм Enter through the balcony. Фільм, як виявилося, не лише про балкони.

Чому саме балкони?

Балкони зазвичай не прив’язані до зовнішнього світу. Часом вони навіть створюють дисонанс із ним. Наш фільм – продовження історії про балкони, яка почалася в книзі Саші Бурлаки Balcony Chic. Це як публічний діалог, який розпочався із читачем і зараз уже продовжиться з глядачем. 

Окрім того, що балкони – візуальний, вони ще й локальний феномен, за допомогою якого можна розповісти світові більше про Україну і дізнатися нам щось нове про себе самих.

Жінка на балконі

Нам подобається те, що в нас вийшло. 

Розкажіть трохи про ваш творчий шлях. Чому зараз ви займаєтеся кінематографом і що вас надихає?

Мій творчий шлях – постійний випадковий збіг обставин, проте зовсім невипадковий, коли я оглядаюся назад.

Я фінансист за освітою, працював у банку.  Кар’єра просувалася добре до моменту, доки в мої 30 не настала криза середнього віку. Тоді почав переосмислювати своє життя й те, чим я насправді хотів би займатися. 

Роман Блажан backstage

Зустрів Мішу, який розповів мені про відеопродакшн, що він ним займається. Я подумав, що це цікаво і можна також використати в бізнес-площині, адже сьогодні документальне кіно динамічно розвивається і попит на нього зростає. 

Ми з Мішою дивимося й рухаємося зараз в одному напрямку. Це важливо.

Михайло Волков і Роман Блажан. Друзі та засновники Minimal Movie
Михайло Волков і Роман Блажан. Друзі та засновники Minimal Movie

Яке бачення Minimal Movie? Чому така назва?

Упродовж п’яти років ми займаємося цим проєктом. Наша команда любить занурюватися в модерністичну архітектуру, придумувати рішення, вписані в простір і водночас підв’язані до навколишнього контексту.

будівля з балконами

Також через відеорекламу ми просуваємо свою візію. Маємо власний погляд на те, як можна продавати продукт, його ідею. Наприклад, робити це через реальні історії людей, а не гру акторів.

Назвати Minimal Movie була ідея Міші. Разом ми віримо, що відеопродукти мають бути мінімалістичними за своїм хронометражем, візуальними рішеннями та меседжем.

 

На яку авдиторію спрямовані ваші фільми? 

Від самого початку наша команда орієнтувалася на міжнародну авдиторію. Ми хочемо створювати контент, який буде актуальний не лише в нашій країні, але й у цілому світі. Ґрунтовно підходимо до того, що робимо – так, щоб наші кінострічки були однаково якісними, свіжими, цікавими як у Києві, так і в Нью-Йорку чи Ріо-де-Жанейро. 

Зйомки Enter through the balcony
Зйомки Enter through the balcony

Це правда, що не вся авдиторія знайома глибоко з нашим українським контекстом, тому ми створюємо візуально «смачний», цікавий для перегляду контент. Наприклад, у фільмі про балкони наша команда уважно підходила до колористики фільму, підбору музики. В одній частині фільму музика важка, в іншій – простіша. 

Таке потужне відчуття, коли робиш продукт в Україні, а потім отримуєш повідомлення від архітекторів-урбаністів з Аргентини чи женевських організаторів нішевої події, присвяченої кіно та урбаністиці. Розумієш, що світ стає ще більше глобалізованим, а люди – відкритішими одне до одного. 

Людська історія за кожним балконом: інтерв’ю із режисером Enter through the balcony Романом Блажаном 16

Ми створюємо специфічні фільми про специфічні локальні речі, які розкривають натомість глобальні проблеми. Кінострічка про українські балкони показує боротьбу між приватним і публічним. Де проходить ця межа? Ми вважаємо, що цепитання актуальне в усіх країнах. 

 

До чого ви закликаєте глядачів через фільм про балкони?

Фільм дає можливість замислитися над певними створеними в нашому розумінні архітектури стереотипами. Через нього ми хочемо показати незвичний погляд на звичні речі. Залишити багато відкритих питань. Запросити глядача до роздумів, до діалогу. 

Людська історія за кожним балконом: інтерв’ю із режисером Enter through the balcony Романом Блажаном 17

Феномен вернакулярної архітектури часто містив негативну конотацію. У мережі мені траплялися фрази «Какой балкон – такая голова». Люди часто мислять прямолінійно, дивлячись на речі зі своєї однієї площини. Ми хотіли показати, що існує багато площин, через які можна глянути на світ. На балкони. 

Людська історія за кожним балконом: інтерв’ю із режисером Enter through the balcony Романом Блажаном 18

Хоч наш продукт і вийшов рефлексивним, його метою не є впливати на думку людини, але показати їй різні перспективи щодо архітектури. З одного боку, архітектура – те, що оточує нас. З іншого, це репресивний інструмент, продукт ідеології, який впливає на людей. Окрім рефлексивного, у фільмі також вийшов терапевтичний, емпатичний ефекти. 

Людська історія за кожним балконом: інтерв’ю із режисером Enter through the balcony Романом Блажаном 19

Ще одна з ідей фільму – те, що нам важливо розуміти не лише звідки ми прийшли, але й куди ідемо. Що робити далі з нашими балконами? Це питання інтелектуальної декомунізації. Легко просто сказати: «Знесімо їх!». Проте зносити балкони – це те ж саме продовження традиції репресивної радянської машини, від якої ми намагалися так довго втекти. Ось чому ми прагнемо показати, що простих відповідей на питання часто немає. Ці питання лежать на рівні особистого діалогу.

Впевнена, що, їздячи по різних містах у пошуках балконів, ви бачили колорит побуту різних людей. Яким чином це, можливо, змінило ваше сприйняття світу? Кажучи метафорично, ваш балкон?

Будь-який творчий продукт наштовхує на особисті роздуми.

Коли ти щось створюєш, то насамперед відповідаєш на свої питання. 

Проходячи вулицями, я помічав, як балкони часто кидалися мені у вічі. Їх вигляд не лишав мене байдужим. Після закінчення роботи над кінострічкою цей внутрішній конфлікт зник.

Людська історія за кожним балконом: інтерв’ю із режисером Enter through the balcony Романом Блажаном 20

Під час створення фільму ми змогли почути історії живих людей – господарів балконів. Це цікаво – дивитися на історичні феномени через людські розповіді.

Думаю, ми також стали експертами з балконів. Можемо тепер розрізнити їх і визначити, в якому саме десятилітті побудували той чи той балкон.

Балкони. Фільм Enter through the balcony

Окрім фільму про балкони, у вашому арсеналі також є інші короткометражки: з історіями людей (Ruff`s Christmas) або урбаністичними мотивами (Soviet Modernism). Розкажіть більше, чому вам подобається саме таку тематику знімати? Що ви тримаєте у фокусі під час зйомок?

Нам подобається з Мішою досліджувати міський простір і створювати документальні проєкти, які вивчають людей.

Нам також цікаво писати літопис сьогодення. Ми цінуємо ту Україну, в якій живемо вже сьогодні. В архітектурі існує багато артефактів часу, які залишаються на поверхні. Гаражі, голуб’ятники, інші МАФи – вони всі  навколо нас на короткий відрізок часу, проте так само характеризують епоху, в яку ми живемо. Те саме з балконами. Вони сьогодні одні, завтра будуть інакшими.

Змінюється суспільство – змінюються балкони.

Ми хочемо зафіксувати те, що оточує нас.

Ви вже раніше згадували про негативні конотації, які ми можемо надавати простору навколо нас. Як негативне сприйняття архітектурного мистецтва впливає на нас? Із чим взагалі пов’язане виникнення негативних конотацій? 

Негативний ефект у нас викликають речі, які ми не розуміємо або, навпаки, розуміємо надто добре. Сказати «не подобається» дуже легко. Людям легко конфліктувати з простором, який їх оточує. Проте коли ти розумієш природу явища, бачиш за тими самими балконами людські історії, їхні обличчя, а не лише міський простір, то твоя думка змінюється. 

Людська історія за кожним балконом: інтерв’ю із режисером Enter through the balcony Романом Блажаном 21

Виключно негативний погляд на речі – ознака інтелектуальної порожнечі, так би мовити. Коли є глибина розуміння предмету, про який говориш, то важко бути чисто позитивним або негативним щодо нього. Справді, ми не можемо бути спеціалістами у всіх галузях, але ми можемо багато чим цікавитися.

Негативне відштовхнення найчастіше пов’язане з нашими емоціями. Усе ж таки хочеться, щоб ми раціонально мислили й на це спиралися в наших висновках.

Людська історія за кожним балконом: інтерв’ю із режисером Enter through the balcony Романом Блажаном 22

А у вас є балкон? Чи змінилося ваше бачення на свій балкон після роботи над фільмом?

Є. Класичний. Засклений, із лижами. Раніше я ставився до нього як до чогось пере- та прохідного. Тепер більше його ціную. Віддаю своєму балконові шану за те, яким він є.

Роман Блажан на балконі

Коли й де відбудеться прем’єра? Яким чином можна стежити за вашими новинами?

Ми плануємо робити прем’єру восени, але наразі й самі не можемо багато сказати, бо небагато знаємо. 

За новинами можна стежити в групі фейсбуку Enter through the balcony, інстаграмі Minimal Movie та на сайті, присвяченому фільмові.

Постер Enter through the balcony

Які плани на майбутнє в Minimal Movie?

Ми тільки-но закінчили короткий фільм на підтримку нової книги Orthodox Chic видавництва «Основи». Книга виходить восени, і відео на її підтримку має бути опубліковане наприкінці липня. 

Наступним проєктом так само спільно з «Основами» буде короткий метр вже на підтримку книги Ukrainian Railroad Ladies. Вона так само виходить восени, а відео на її підтримку – в серпні. 

Людська історія за кожним балконом: інтерв’ю із режисером Enter through the balcony Романом Блажаном 23
Ukrainian Railroad Ladies. Видавництво Основи

Ми плануємо взяти участь у пітчингу Держкіно з документальним проєктом (поки карти не розкриваємо). Також розробляємо декілька рекламних роликів, працюємо над документальним цифровим проєктом для великої міжнародної організації. 

Зараз почалася підготовка до місцевих виборів, і ми будемо активно залучені у фільмування політичних рекламних роликів. Можливо, це не дуже звучить, але нам подобається робити політичну рекламу.

Людська історія за кожним балконом: інтерв’ю із режисером Enter through the balcony Романом Блажаном 24

 

А поки ще є час до прем’єри, можете прочитати історію FreeFilmers – кінематографів, які знімають життя таким, яким воно є.

 

 

Freefilmers – кіно, максимально близьке до життя

Документальне та ігрове кіно зазвичай намагається продемонструвати глядачам конкретну історію, де  ми можемо відчути широкий спектр емоцій, від фаталізму та приреченості до любові та щастя. Звичайно, що ігрове кіно не відображає реальність,  а лише симулює її, демонструючи вигадані історії та людей, які лише імітують реальні емоції. З іншого боку, документалістика намагається максимально сильно наблизитись до відтворення життя у кадрі, знімаючи реальних людей у реальних ситуаціях, якими б складними вони не були. 

Кіно – це універсальний інструмент, який режисери використовують для зображення певної правди або істини, екзистенційних роздумів авторів, критики або висказування про політичні чи соціальні проблеми суспільства. За допомогою цього інструменту, можливо дати глядачам привід для роздуму, або, наприклад, допомогти комусь вирішіти важку життєву дилему, або зруйнувати життя? Для зйомок документального кіно режисеру та оператору необхідно максимально сильно інтегруватись у життя свого «персонажу», стати тимчасовою частиною його життя. Це дуже важкий процес, який не завжди може проходити без проблем, але фільмуючи реальне життя людини у пошуці такої «правди»,  режисери можуть робити речі, які суперечать морально-етичним нормам, ніби провокувати своїх персонажів на спогади травматичного досвіду, або навіть на конкретні вчинки. Навколо кіно дуже часто виникає багато суперечок щодо етичності, чи має право режисер переступати етичні норми для того, щоб знайти правду?

Кінооб’єднання з Маріуполю під назвою Freefilmers ставить перед собою ціль підтримувати неформатних режисерів та режисерок. Людей, у яких в голові справжній андеграунд та створювати фільми, які є «максимально близькими до життя».Але що це значить? Для цього ми вирішили поспілкуватись з Сашко Протягом, який є режисером та співзасновником організації.

Freefilmers - кіно, максимально близьке до життя 25
Сашко Протяг на марші “Більше, ніж дружини!” у Маріуполі. Фото Артема Березнева

Розуміння реальності  

Що означає «Кіно, максимально близьке до життя»?

Це означає, що кіно знімається не ради якогось кінематографічного ефекту, не заради ідеї «Кіномови». Воно базується на знанні та розумінні. Також, ми часто співпрацюємо з людьми, яких знімаємо. У нас дуже мінімальна дистанція між тим, хто режисер, хто знімає і власне кого ми знімаємо. Це дуже такий спільний процес, і є певні такі моменти, етичні, які заради Кіномови режисери ігнорують. Наприклад, якщо щось виходить дуже цікаве, дуже класне, дотепне, воно найчастіше залишається у фільмі, заради цього ефекту. Але ми намагаємось замість цього ефекту думати про щось інше, власне тому, що це ефект часто може перетворювати весь відзнятий матеріал в якість такі приколчіки, меми, щось таке, що водночас заохочує людей дивитись кіно, але воно інтерпретує цей досвід у щось розважальне,  що має сенс в кіно, але позбавлено етичного сенсу у житті. Ми намагаємось не створювати якихось травматичних ситуацій для наших героїв та героїнь, не намагаємось відшукати якусь правду, або показати, як воно є насправді. Бо ніхто не знає, як воно є насправді. Коли ми працюємо з нашими героями або героїнями, це максимально спільний досвід думання про фільм, проговорення думок. Власне, щоб  камера не була агресивною.

Документальне кіно, сучасне, дуже сильно заточено під створення таких ефектів. Чомусь вважається, що обов’язково потрібно показати таку «правду». Ця «правда», дуже такий, спекулятивний момент, особливо, якщо додавати емоції в ніби знайдену правду. Ми намагаємось бути стриманими у цьому сенсі, уникати таких моментів. Власне, якийсь цікавий ефект, який може обурити, або розсмішити глядачів, дуже добре працює в кіно, але дуже мало що каже про життя. Ми намагаємось розвивати нове бачення про документальне кіно, щоб не було якогось втручання…Ми не приходимо у життя героїв, щоб зробити декілька фоточок та піти собі далі, ось цьому ми вважаємо, що цей метод більше наближений до життя. Якщо наближатись до життя, там власне дуже мало сенсу має заточене на ефект бачення режисера. Ось спецефектів дуже мало насправді у житті.

Freefilmers…Це звучить так, ніби ви від чогось вільні, але саме від чого?

Це, типу, така аналогія…Коли придумували цю назву, аналогія була дійсно пов’язана з Фрі-джазом. Таке, вільне фільмування, вільне від індустрійних форматів, також, без форматів як взагалі уявляється…Звільнення від обов’язку створювати культурний продукт, щоб потім це все виглядало як в супермаркеті. Питання свободи  для нас дуже болюче. Для нас дуже важливо мати можливість робити іноді все це поза рамками, поза системою, індустрією. Зрозуміло, неможливо щоб був 100% такий тільки досвід, але ми його дуже сильно цінуємо та підтримуємо, намагаємось підтримувати людей…

Життя поза резюме

У вас у профілі Instagram написано, що ви висміюєте капіталізм. Що це означає?

Ми не приховуємо свого інтересу до політики, і ліві ідеї є дуже важливими в нашій творчості. Для нас дуже важливо думати у напрямку справедливості, рівності…Для нас важливо думати саме про це, та це дуже важливий напрямок у нашій творчості. Ми розуміємо, що кіноіндустрія – це частина якоїсь величезної індустрії, яка займається виробництвом бабла та абсолютно несправжніх об’єктів і бажань, щоб ці об’єкти отримувати. Для нас критика у соціально-економічній системі є дуже важливою, ми  постійно говоримо про це. Не те, щоб ми були дуже ідеологізовані у цьому сенсі, але ми вважаємо, що дуже важливо думати у цьому напрямку. Наприклад, навіть цей карантинний період використовується політиками, щоб збільшити пресинг на простих людей, у яких стає чим далі менше свободи та менше можливостей  щось змінювати. Ми дуже критично ставимось  до того, як влаштований цей світ  та його ідеали, які просуваються,  як обов’язкові. 

Фільмування життя

У вас є якась методологія про те, як ви шукаєте цікаві матеріали у нових для вас містах?

Власне, ми про все дуже багато розмовляємо, обмінюємось досвідом, тому, я би не сказав, що у нас є якась методологія, але в нас є ідеї, як це можливо робити, та напевно цих ідей буде все більше. Наприклад, коли ми знімали перший «ТворчСхід», ми його знімали в Маріуполі, Костянтинівці, Слов’янську та Сєвєродонецьку. В кожному місті, ми ходили на базари, саме на базарах ми розмовляли з людьми. Такий, трохи журналістський формат, але в нашій ситуації це було обов’язково. На базарах ми розмовляли про культурну відкритість, ми хотіли дізнатись, якими мовами люди можуть сказати «Спасибо». Також, в нас був ще один спосіб, ми шукали заброшки відносно центра міста, та намагались теж з людьми говорити про те, як вони взагалі бачать цю заброшку, як її сприймають, та як хотіли би трансформувати  можливо її. Це було досить складно, тому що біля заброшек люди не сильно хочуть ходити, дуже довго ми там стояли, щоб когось дочекатись. Ну і третій спосіб, він досить таки нагадує підхід у Французькому та Канадському кіно у 60-ті роки, коли власне стало технічно можливо виходити на вулицю з апаратурою та просто розмовляти з людьми напряму. Нічого новаторського у цьому немає, він теж у якомусь сенсі спекулятивний. Але в нашому випадку, він спрацював, просто ми в такий спосіб намагались відчути атмосферу міста зсередини, розмовляючи з людьми прямо на вулицях. Звісно, це лише один із варіантів…Вихід на людей, які могли би з нами працювати, ну приблизно так само, як це робиться у документальному кіно. Якась там розвідка онлайн, потім офлайн, щоб вийти на людей. Власне, коли ми готувались до зйомок минулорічних фільмів, ми познайомились з дуже різними людьми, не всі вони потрапили у фільми, але ми стикнулись з величезним різноманіттям творчих практик  про те, що люди, про яких ніхто не думає, що вони можуть бути творчими, але як вони взагалі рефлексують про життя в свій вільний час і навіть самі не вважають це за творчість. 

Розкажіть про проект ТворчСхід, як він відбувався?

Це був наш перший проект, власне,  він залишається найбільшим. Ідея така, що коли ми робимо ТворчСхід, бо робили його вже декілька разів, ми виїжджаємо у периферію, максимально віддалену від культурних центрів. Намагаємось там  щось дослідити, так би мовити «наблизитись до життя». Схід, це не завжди тільки східна Україна, але це будь-яка периферія, яка залишається стигматизованою в культурному просторі…Якщо ми «ТворчСходимо», то це означає, що ми їдемо кудись на периферію, та намагаємось за допомогою камер  зрозуміти  якійсь важливі речі  для нас, для наших героїв. Перший такий проект був 2 роки тому, коли ми знімали такі собі  телевізійні документальні фільми про культуру сходу України. Другий «ТворчСхід» був у минулому році, коли ми знімали декілька фільмів про творчі практики робочого класу. У майбутньому ми теж будемо робити такі проекти, навіть  на західній Україні, тому що  нам цікаво відвідати якійсь індустріальні містечка, також, південь нас теж дуже цікавить. Тобто «ТворчСхід» – це формат нашої мандрівної діяльності, коли ми виїжджаємо у експедиції.

Чому так сумно?

Як саме люди реагують на ваше кіно? Як на готовий продукт, та і ті, що приймають  участь у зйомках?

Власне,  люди реагують по-різному. Знову ж таки, нас не цікавлять красиві ефекти, картинки,  надмірна «правдизація»,  типу,  перетворення фільму на пошуки правди. Тому для нас важливіше, щоби люди думали про фільми не як про продукт, а як про розмову про життя, яку варто комусь продовжити. Тому ми цінуємо більше покази не на фестивалях, а коли ми безпосередньо приїжджаємо, знаходимо якісь майданчики, які можуть бути іноді несподіваними для таких показів та дискусій. Ну, показуємо кіно, потім, звісно, розмовляємо. Звичайно, буває дуже різна реакція…Завдяки таким показам, ми у багатьох містах знайшли справжніх фанатів, фанаток, з якими ми потім підтримували контакт, вони дуже глибоко оцінили  те що ми робимо. Звісно, буває дуже сувора критика сприйняття. Наприклад, під час останнього туру, восени в одному місті нам сказали: «Як взагалі це можна робити на гроші платників податків?». Бо тоді наш проект підтримав Український культурний Фонд, цей чоловік ще каже: «Це така депресивність, як взагалі це можна робити? Це взагалі не можна нікому показувати». Він дуже щиро це казав, але потім прислав нам декілька повідомлень, мені здалося, що він почав глибше сприймати цей досвід. Власне, наприклад, людей з якими ми працювали під час зйомок, не цікавить такий формат прикрашеної картинки «На позитиві». Тому незрозуміло, чому наприклад він вважав в той момент, що саме той формат творчості, який йому подобався, найкраще відображає те, як необхідно витрачати кошти українських платників податків. 

На останньому показі у Сєвєродонецьку глядачі теж були агресивно налаштовані, їм дуже сильно не сподобалось…Хоча фрази, які ми там почули, вони теж свідчать про щось дуже важливе у суспільстві та про сприйняття фільмів теж. Наприклад, один хлопець там сказав таку фразу: «Ну, ніби фільми норм. Але недостатньо цікаві, щоб відірватись від телефону». Цю фразу можна дійсно сприймати, як критику, що наш фільм недостатньо цікавий, надто задумливий, або динаміки не вистачає. Але ще це дуже багато критичного каже про те, як зараз люди дивляться кіно…Ну це неможна сприймати однозначно, ну, типу,  це неправильно порівнювати те, що ми бачимо на екрані з тим, що хочемо побачити у повідомленнях мессенджеру.

Що ви такого депресивного показуєте, що так людей засмучує?

Це, напевно,  речі, які не заведено показувати. Йдеться не про якийсь трешняк або чернуху. Просто йдеться про речі, на які не заведено дивитись, речі, які не потрапляють у фокус. Вони є невидимими, ці люди є невидимими, тому це й сприймається як «ну раніше ми цього не помічали і було норм, а щас помітили і не норм». Я ось згадую дуже цікаву реакцію однієї глядачки, яка сказала нам: «А ви не боїтесь, що таке кіно може зіпсувати імідж України?». Ну, типу,  не боїмося…Наприклад, смаження картоплі  на неприбраній кухні, це така сцена, яка багатьма вважається, як якась, що показує наш бідний побут, всі ці розмови, які краще не чути…але в нашому розумінні, ось ця розмова про життя під час смаження картоплі, це дуже такий важливий простір у нашому житті, де ми залишаємось найбільше чесними та незаангажованими. Ну, типу, наша кухня, де ми спокійно жаримо картошечку та думаємо, як далі краще жити. Це більш правильний простір, щоб подумати про життя, ніж будемо у якомусь публічному просторі показувати зміни на краще, або там зміни на гірше. Тож у нас кухня, якісь кухонні філософські розмови, вони якось завжди залишались поза фокусом у кіно, мистецтві та у громадських думках. Напевно, ми знаходимо багато таких невидимих місць. Наприклад, у останньому фільмі нашого режисера Василя Ляха, там показаний хлопець, який з погляду суспільства нічого не робить. Але його «нічого не робить» дуже творче. Він там робить якісь мультики на чорно-білому принтері, вирощує соняхи на балконі…Людина не може себе знайти, це сприймається депресивно, але у дійсності, це абсолютно нормально, бо більшість людей себе поки що не знайшли, або знайшли, та хотіли би себе відкрити наново…Ось ці люди загублені, які себе ще не знайшли, напевно виглядають для людей дещо депресивними, але насправді, це дуже такий чесний погляд на людей, це нормально –  не бути знайденим та класифікованим у суспільстві. 

Freefilmers - кіно, максимально близьке до життя 26
Фото з кінопоказу картини “Життя поза резюме” у Метакультурі, Київ.

Організаційні питання

Яка головна ідея організації? Як можливо до вас потрапити?

Головна ідея дуже проста, якщо йдеться  про кіно або мистецтво, створення чогось, що буде максимально уважним до життя людини. Передусім, для нас це не якісь сенсаційні штуки, не якийсь хайп, а дуже детальне, прискіпливе розуміння реальності. Для цього може підходити не лише кінематограф. Наприклад, зараз ми комікси робимо теж. Це перший момент, який робить нас максимальними документалістами, це увага до життя людини та власне знання життя людини.

Потім, дуже важливий такий момент, це спротив інституціям та спротив централізаціям мистецтва, бо якби зараз не казали, про всю цю децентралізацію, все одно більшість мистецтва та підтримки мистецтва сконцентровано на культурних столицях. Для нас дуже важлива робота на периферії, з маргіналами, з тими, хто не вписується та не потрапляє в жодні формати.

А потрапити до нас…Власне, в нас немає такого, що типу «Ми оголошуємо, набираємо людей до організації». У нас є учасники та учасниці організації, які є постійними, є такі, що доєднуються до окремих проектів. Власне, є люди, які не долучаються до наших проектів, але ми намагаємось все одно їх якось підтримувати, піаром наприклад, або позичити техніку в деяких випадках. Тож в цьому в нас немає ніякого ритуалу. Також, у нас багато людей, які роблять щось з нами, але в них є також інші напрямки, наприклад, Оксана Казьміна, вона бере участь майже в кожному проекті, але в неї є також інші проекти, більше пов’язані з сучасним мистецтвом, то вже не зовсім Freefilmers. Тому в нас дуже, вільна організація, у будь-який момент будь-хто в нашій організації може придумати щось своє, що може бути необов’язково пов’язане зі статутом організації.

Freefilmers - кіно, максимально близьке до життя 27
Кадр с фільму Сашка Протяга “Життя поза резюме”.

Від чого у вас з’явилась ідея зробити таку організацію, яка буде працювати з режисерами та маргіналами?

Я дуже довго займаюсь кіно. Таким кіно, яке було дуже експериментальним, воно ні в що не вписувалось, і я навіть взагалі довгий час  все це робив тільки щоби відрефлексувати якійсь ідеї зі своїми близькими друзями та подругами. Там, приблизно 8 років тому, мене запросили у Харків, щоб я показав фільми і сказали, що це щось  дуже варте уваги. Я приїхав, показав фільми, потім були дуже цікаві розмови…Тоді у мене з’явилось таке враження, що є люди, які щось роблять, експериментують, навіть в інших містах. Поступово я почав виходити на таких людей, необов’язково завжди фільммейкерів, хтось там займався музикою, яка не зовсім вписується…Поступово створювалась така тусовка,  та в певний момент, 2-3 роки тому, мені стало зрозуміло, що став готовий розібратися в тому, як працюють всі ці громадські організації. Крім-того, з’явились люди, які могли допомогти з цим. Власне, в той момент у нас в Маріуполі  вже було таке коло фільммейкерів, які займались максимально важливим для життя кіно, вони просто ходили по вулицях з камерами, щось знімали, імпровізували, документували реальність наближаючись максимально близько до неї, ну і було вже логічно, що потрібно об’єднуватись. Ще якось серйозніше. Але зараз  ми базуємось не тільки в Маріуполі, частина наших учасників та учасниць живуть в передмісті Києва, в дуже особливому районі, не схожому на столицю. Поступово встановлюємо зв’язки з іншими містами.

Чи подавали ви свої фільми на українські або міжнародні кінофестивалі?

Так, звичайно, були покази…Але , звісно, не всі фестивалі таке кіно сприймають позитивно. Один мій фільм, та два фільма Олександра Суровцова, теж режисера нашого з Маріуполю,  були показані на фестивалі «86» у Славутичі. Потім, ще один мій фільм «Путівник в Іншість» про мандрівку до Албанії був показаний у минулому році на фестивалі “Кіноогляд” в Києві. Потім “MeetDocs” у Харкові 2 роки тому теж мої фільми були показані.  Ну і зараз у нас 2 готових фільми…Ми не сильно любимо ховати наше кіно, краще було б після туру одразу всі ці фільми викласти онлайн. Восени ми ще їх показували у турі, але ще не виклали у відкритий доступ, бо хочемо вийти на міжнародний рівень  та аудиторію. Є певний інтерес від фестивалів, принаймні фільму Василя Ляха  «Метаробота», але зараз всі ці фестивалі трошки перенесено, вирішують формат проведення…

Якщо порівнювати дискусії на фестивалях, або на наших показах, то, звісно,  цікавіше розмовляти не з сінефілами, які все це оцінюють з точки зору кінематографу як лише мистецтва. Цікавіше про фільми розмовляти, як про те, що може заохотити до розмови далі.

Freefilmers - кіно, максимально близьке до життя 28
Фото з кінопоказу та обговорення фільмів у Маріуполі.

Які ваші плани на майбутнє по розвитку організації?

Зараз у нас немає таких  офіційних проектів. Наразі ми експериментуємо з коміксами…Я зараз закінчив монтувати фільм про Словацьких музикантів. Я їздив знімати 2 роки тому у маленьке містечко, але тільки зараз домонтував. Потрошку починаю думати про наступний фільм. Власне, у всіх зараз свої, якійсь маленькі проекти, для того, щоб було подумати, над чим працювати далі більш серйозно. Зараз, це така творча діяльність у вільний від роботи час.

«+/- нескінченність» Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину?

Що цікавого відбувається на далекому сході України? Напевно, що нічого. Судячи з репортажів телевізійників або новин з різних інтернет-видань, Донбас- це трагічний регіон, де майже жодного дня у ході бойових дій помирають люди, де політична ситуація більше нагадує розбірки бандитів з 90-тих, де звичайні шахтарі вимушені раз за разом  проводити мітинги та протести, бо їхнє керівництво вже півроку не виплачує робітникам заробітну плату. Звичайно, все це правда, регіон дійсно дуже складний, але насправді імідж, який створює інформаційне поле України, щодо далекого сходу трохи гіперболізує дійсну ситуацію. Людина, яка ніяк не пов’язана зі сходом, та не має великого бажання розібратись у всіх його цікавинках, нічого, крім перерахованих вище сумних фактів знати не буде. Ось, наприклад, спробуйте згадати, з чим була пов’язана остання хороша новина про Донбас, яку ви бачили?  Хоча, коли ви востаннє взагалі зустрічали хорошу новину про цей регіон? Можливо, тут таких немає? Насправді, паралельно всім бідам індустріального краю, активно ростуть соціальні, культурні, освітні ініціативи та проекти. Не дивлячись на всі негаразди та виклики, жителі Луганської та Донецької областей не втрачають надії у світле майбутнє, та крок за кроком працюють над розвитком свого рідного краю. Нажаль, інформація про це не так часто з’являється у широкому медіа просторі. 

Культура є головним показником розвиненого суспільства. Саме по рівню розвитку культури можна визначити реальний стан контексту у якому «живе» та чи інша громада, але, насправді, новини про культурне життя Донбасу зустрічаються у інформаційному просторі найрідше. Але, наразі цілком можливо отримати актуальну інформацію про сучасне культурне життя далекого сходу на 75 друкованих сторінках журналу «+/- нескінченність». Хоча, поки-що історії зі сторінок журналу географічно розташовані у Луганській області, про Донеччину, на жаль, необхідну інформацію треба шукати самому.

Локальний журнал «+/- нескінченність» ставить перед собою задачу зробити друкований огляд по всім цікавим подіям у культурному та мистецькому житті регіону, розповісти історії людей, які так чи інакше, долучаються до ініціатив у креативних сферах Донбасу, про митців та музикантів регіону та інше. Наразі надруковано тільки 4 промірники, а сам журнал можливо безкоштовно скачати у електронному варіанті. У часи, коли інтернет медіа розвивається дуже широкими кроками, робити журнал про непопулярну у народі тематику виглядає, як старомодна данина шани журналам «неформату», хоча, чи так це?
Журналіст та культурний діяч В’ячеслав Бондаренко через події 2014 року, був змушений разом з сім’єю покинути рідний Луганськ. Наразі, він проживає у Києві, але досі вважає Луганщину своїм домом. Створити свій журнал про Луганщину – давня ідея, яка, нарешті, перейшла в стан активної реалізації. Слава переконаний, що культура Луганщини, не дивлячись на закритість і складну долю області, має достатній потенціал, щоб присвятити йому не один журнал. У березні вийшов перший номер журналу, наразі йде активний збір коштів на друк першого тиражу, але навіщо Україні саме друкований журнал про сучасну культуру Луганської області? Для відповіді на це питання  ми трохи поговорили зі Славою:

«+/- нескінченність» Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину? 29
Вячеслав Бондаренко з першими примірниками журналу

Журнал та Луганщина.

  • Розкажи трохи про журнал, яка його головна ідея, про що ви пишете, і чому саме журнал а не, наприклад, медіа портал?

Це журнал про сучасну культуру та мистецтво, взагалі він називається «+/- нескінченність», і такий підзаголовок : «Локальный журнал о всеобщем». Мається на увазі, звичайно, «п*здець», але, тут у кожного своє «всеобщее», не треба описувати. 

Ми знаємо, що після 14 року дуже багато людей переїхали, але для багатьох, як для мене, наприклад. Луганщина залишається малою батьківщиною. Дуже багато людей цікавляться, що там відбувається, крім того, їм хотілось би долучатися до процесів, які відбуваються у культурному секторі…Тож, головна ідея, це, по-перше, звичайно, як і у всіх ЗМІ інформувати про те, що відбувається, по-друге –  це бути таким інформаційним майданчиком для творчих людей, розповідати про їхні проекти, якісь здобутки та таке інше.

Чому саме журнал, а не інтернет видання? Розумієш, якщо це буде інтернет портал, є така вірогідність, що люди будуть клікати тільки на якісь знайомі назви, прізвища…Наприклад, якщо ми пишемо про режисера театрального, який поставив оперу «Дон Жуан» у Сєвєродонецьку, то щось мені здається, що мало хто з молоді буде читати про це…Навіть  про хлопця з Лондону, який у Сєвєрі зробив рейв вечірку на заводі, прочитають тільки ті, хто був на цьому рейві. А ось коли людина отримує журнал, спочатку сторінки погортає, потім якісь новини прочитає цікаві, розмальовку розмалює, якісь інші забавки…а потім, може, він і прочитає ці лонгріди, статті, інтерв’ю…Таким чином він і долучиться до сучасної культури та мистецтва Луганщини. А може, ще й комусь дасть почитати цей журнал, а може, щось цікаве зробить сам, напише нам…Це така секта. Раніше журнали, у моїй молодості, були «сектообразующими», скажімо так. Тобто, журнали «Птю», «ОМ», «ШО»…ну, якщо людина тобі казала, що вона читає ці журнали, ти вже дуже багато про неї розумів. Ось для цього ми робимо цей журнал. І треба відразу відмітити, що він планується бути безкоштовним, це дуже важливо. Я розумію, якщо ми будемо його продавати, навіть задешево, ніхто не буде купувати, бо молоді, поки-що, звичніше свої гроші інвестувати,  у квитки в кіно, або пиво, ну все нормально з цим, але, поки-що, думаю, що навряд чи хто-небудь буде купляти журнал.

  • Як ти вважаєш, чи потрібен Україні саме друкований журнал про Луганщину? Чи планується розповсюджувати його по іншим країнам?

Здається у 15 чи 16 році, у Києві презентували такий проект, «віртуальний музей Луганського мистецтва та активізму», Ярослав Мінкін його робив з колегами. На цю презентацію прийшло стільки народу…дуже багато, дуже…це була не тільки діаспора Луганська. Це було для мене таке підтвердження, що люди цікавляться. Хоча, напевно, якщо була б презентація не тільки про Луганщину, але, наприклад,  про Хмельниччину, то теж було б багато людей. Україна дуже велика країна, ми, на жаль, не все знаємо, що там у сусідів в регіонах відбувається, тож я впевнений, що зацікавленість буде. Звичайно, розповсюджувати його я планую не тільки по Луганщині, в першу чергу, це будуть міста, в яких найбільша кількість вимушених переселенців, це Харків, Київ, Дніпро та Запоріжжя, якщо я не помиляюсь. Це будуть якісь хаби, арт-майданчики, деякі бібліотеки. Я дуже хочу, щоб кожен примірник журналу потрапив до людей, яким він цікавий. Ну а про інші країни я не знаю поки що…Ти розумієш, я би дуже хотів, дуже-дуже…навіть коли я готував цей номер, я був у «Чеському Центрі Культури»…Є одна тема, яка не ввійшла у наш журнал, я її планував, але мені були потрібні експерти саме з Чехії…Люди, яких мені порекомендували, на жаль нічого не відповіли. Мене дуже цікавить європейський досвід з питань сучасної культури та мистецтва…Тож, я сподіваюсь, якщо журнал буде виходити далі, ми зможемо вибудувати, таку співпрацю з Європою.

  • Чому для тебе важливо писати саме про Луганську область і чому Донецька область так мало фігурує у журналі?

Тому що я, як мені здається,  добре знаю саме Луганську область. Ти розумієш, Луганщина, дуже, така, не маленька…Наприклад, Ізраїль, він має площу меншу, ніж Луганська область. Або острів Ямайка…Я якось дивився площу держав у Вікіпедї, і Луганщина вона така, як країнка маленька…Не дуже велика, але не дуже маленька. Так чому така територія не може мати свій регіональний журнал про культуру? Як мені здається, такі журнали мають бути всюди, ми всі різні…Мені було б дуже цікаво дізнатись про Харківську, Сумську область, почитати про щось, що мені невідомо. Не всі, хто мешкають на Луганщині, знають своїх, так би мовити, «однодумців», або людей, які роблять щось круте. Тому, мені здається, краще писати про Луганщину, ніж про весь Донбас, неможливо, як кажуть, «впихнуть невпихуемое». Звичайно, про Донецьку область теж буде, але фокусуємось ми саме на Луганській. Необхідно відразу відмітити, що ми не будемо, як та кілька, у власному соку варитись, та розповідати не тільки Луганчанам про Луганчан. Це будуть персоналії цікаві, митці, проекти, досвід яких можливо перейняти на Луганщині.

Почнемо з Луганщині. Можливо, потім і про Донеччину будемо писати та розповсюджувати. Але поки що треба ставити перед собою цілі, які можливо досягнути, працювати на дві області – то це й збільшення тиражу, ускладнення логістики, пошук тем, журналістів…  

  • Не боїшся ти, що історії про Луганщину швидко закінчаться?

Ні! Не боюсь. Спочатку боявся, думав, що треба робити один номер в квартал, потім почав робити перший номер, а там в голові вже другий, і я подумав, що вже є ідеї і для третього, і четвертого…І це теми  як з минулого, так і сучасного, а скільки ще тем буде у майбутньому? Тому я зовсім не боюсь, що теми закінчаться…В планах випускати один номер раз в два місяця. Але в нас немає коштів і дуже мала редакція…Але, якщо закінчаться історії на Луганщині, то там ще Донеччина є…це я жартую.

Ну так, є…І паралелі і перпендикуляри, все є. Ну, слухай, це теж історія…Маня Ромашкіна, це моя подруга, можна сказати, що ми починали разом, коли в неї виникла ідея арт-резиденції, вона шукала назву, спитала мене, чи можна, щоб це був «+/-», бо вже були виставки, люди вже якось знали…Ну і я сказав, добре, згодом, вона зареєструвала громадську організацію…Але, на жаль, ми зараз не часто спілкуємось, Маня робить рейви, а я роблю журнал, співпраці якось немає, тішить те, що ми робимо одну справу, та сподіваюсь на те, що співпраця налагодиться.

Ідеї та сенси

  • Як з’явилась ідея створити свій журнал?

Я зрозумів, що хочу жити у світі, де люди читають такі журнали, один одному передають з рук в кури і кажуть: «ось, дивись, ти читав, тут інтерв’ю класне? А ось тут огляд фільмів, або альбомів»…щось гарне таке. Ну і я вбив собі в голову, що це необхідно робити, і почав працювати, спочатку сам писав матеріали. Ну, звичайно, спочатку концепцію описав, щоб самому було зрозуміло, що я саме хочу від себе…Потім, почав малювати макет, рубрикацію. Та шукати того, хто мені це все зверстає…При бюджеті в +/- 0, це завдання таке, складне дуже, бо всі працюють, у всіх немає часу…Але журнал немаленький, 75 сторінок, я розумію, що обсяг роботи великий, тому і часу треба приділити багато, при тому, що я хочу, щоб було щось таке, чудернацьке, іноді…І я знайшов таку людину, це Ярослав Шабалін, він теж з Луганська, ми дуже давно знайомі. В нього на той час не було роботи, тож він волонтером вписався, але я дуже сподіваюсь, що ми надалі будемо співпрацювати, бо він дуже класний дизайнер і верстальник.

  • Як треба  розуміти “+/- нескінченність”? Розкажи чому саме таку назву обрали?

Це дуже довга історія… по-перше, мені сподобалось, як це буде схематично виглядати…ну в нас це виглядає як 3 знаки…крім того, це такий оксиморон, не може бути плюс мінус нескінченності, це всім зрозуміло, але воно є, це щось таке, незвичайне. По-друге… у 2010 році я робив виставку сучасного мистецтва у Луганську, це була перша така виставка, масштабна, Open Air у вересні, у Луганську. На той час, не було галереї сучасного мистецтва, та й зараз немає…хоча минуло вже шість років, може вже є якась, галерея сучасного ЛНР мистецтва…Ось, я робив цю виставку і вона мала назву «+/- 15». Така назва була, бо саме остання така виставка була приблизно 15 років назад, десь у 1995,  наскільки я пам’ятав, теж така  Open Air виставка сучасного мистецтва, ну, та той час сучасного. Та саме 15 митців мало взяти участь у виставці, як мінімум, я пам’ятаю, що на афіші було 15 прізвищ та імен. Ось, на наступний рік ми вже робили виставку під назвою «+/-16», потім 17, а потім  почалась війна, напевно, остання виставка у Луганську була у 2014 році, у такому арт-хабі «Десятий цех». Та ще у 2014 році у нас була своя локація на «Гоголь Фест» у Києві, але вже мала назву «+/- Луганськ»…Тобто цей «+/-» за нами якось закріпився…Мені дуже подобається це сполучення, плюса та мінуса, бо, як відомо, плюс на мінус дає енергію. «+/- нескінченність», це така кількість творчих людей, ідей, які мають розміститись під нашою обкладинкою.

«+/- нескінченність» Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину? 30
Фото з виставки “+/- Луганськ” на фестивалі “Гогольфест”
  • Розкажи про свій досвід у журналістиці.

Ой, слухай, ну…Дуже я не люблю ці біографії розповідати…ну, він є, цей досвід. У 1995 році поступив у Луганську, на перший набір. Почав писати навіть раніше, ще з 1993, у газету «Молодёжные Новости»…Саме це й мій досвід. З 2000 року почав працювати, як журналіст, потім – як редактор, потім –  як головний редактор…Був редактором декількох видань, тобто досвід є. Але, щось мені вже не приносить задоволення працювати у редакціях, не те, щоб я працював у всіх, але я бачу, що відбувається, тож вирішив зробити своє власне ЗМІ, поки що, я сподіваюсь, що це потрібно не тільки мені. Але не тільки я тут над журналом працюю, я ж тут не єдиний професіонал. Всі, хто працюють над журналом, мають дуже багатий досвід, як у дизайні, верстці…Та всі ці люди, так або інакше мають відношення до Луганську, хтось проживає у Луганській області, хтось на непідконтрольній території, хтось у Києві, або інших містах, але всі мають відношення як до Луганщини, так і до культури та журналістики.

Робочі процеси 

  • Наскільки велика команда?

Таке питання, складне…Ось цей журнал, який зроблений, він є у електронному форматі і навіть надруковано 4 екземпляри…ось цей журнал робили 3 людини. Це я, верстальник та літературний редактор, декілька матеріалів писали журналісти на замовлення моє, але десь 75% статей мої…Дуже багато людей долучалось на різних етапах, хтось допомагав верстати, але не було часу  завершити, хтось надав свій офіс нам під редакцію, хтось, ще щось робив…А так, дві людини постійно працюють, та літредактор вичитує, потім, коли все готово.  По суті, цей номер вже третій…ні, другий, бо…хоча, ні, третій, слухай, тут важко порахувати, бо спочатку ми зробили один номер, потім другий, потім, ми другий номер переробили і вийшов третій номер. Перші номери, вони, я б сказав, «чорнові», по суті, номер один, але як я казав раніше, долучались люди на різних етапах, в тому числі журналісти з Сєвєродонецька, навіть з територій непідконтрольних, окупованих, як на мене, це дуже круто.

  • Чому журнал має бути саме друкованим? Та як ви шукаєте фінансування? Подавались на гранти, чи краудфандинг?

Так, ми шукали фінансування, в першу чергу –  гранти. У минулому році я 4 рази подавався і жодного разу нічого не отримав, тільки загубив дуже багато часу, та прийшлось переробляти перший номер, бо інформація була вже застаріла, щось зовсім випало, щось зовсім переписали, повністю змінилась верстка, тож ці очікування відповідей від грантодавців дуже багато часу у нас забрали. Залишився для нас тільки шлях краудфандингу. Спочатку, я думав подаватись на «Спільнокошт», або, щось таке інше, дуже багато платформ…Але, на багатьох таких краудфандинг платформах ти отримуєш суму тільки коли збереш її повністю , а якщо не зібрав повністю, відсоток, який утримує платформа, зростає. Так, як я розумію, що сума, яку ми збиремо, буде не дуже велика,  кожна копійка цінна, тому я вирішив цей збір коштів провести у Facebook. Я порадився з людьми, які вже займалися краудфандингом, та зрозумів, що все одно на першому етапі, а ми саме на ньому, необхідно свій проект у соцмережах розповсюджувати. «Спільнокошт» трохи ускладнює цей момент. Тож, наразі я веду збір грошей через Facebook, розповідаю про наш проект. Журнал вже є у відкритому доступі, кожен може його скачати, прочитати, безкоштовно, можна навіть викладати його кудись, залишати посилання… Але, це саме про електронний варіант, та я зараз розумію, що читають його тільки ті, хто в темі. Я дуже сподіваюсь, що під кінець карантину, ми зможемо зібрати якусь суму, зараз це вісім з половиною тисяч, не багато відносно суми на тираж, який ми хотіли, це 50 000 гривень на 3000 екземплярів. Сподіваюсь, що коли буде перший тираж,  далі може буде і легше, як мінімум, карантин закінчиться, наразі людям може на хліб не вистачати або на квартиру, що там говорити  про якісь там журнал, але я сподіваюсь, що після першого тиражу буде полегше, якщо ні, то тоді, на жаль, мені нічого не залишається, як  поки що залишити цю ідею, але дуже не хочу цього.

  • Які труднощі заважають створенню нового випуску? 

Ха! Ну…Відсутність грошей…Це майже єдина наша проблема. Ти розумієш, дуже багато ідей, дуже багато тем…Але підтримує зараз не те, що з’явились якісь уже гроші, а те, що я бачу –  це потрібно…Коли я читаю відгуки, мені стає ну дуже радісно, я розумію, що це «воно». Але я декілька разів бачив, що коли діляться посиланням на електронний журнал, кажуть типу: «Ні. Я почекаю друкований». Та і я розумію, що він вже трішечки застаріє, його в січні зробили повністю…Дуже сподіваюсь, що після карантину ми його надрукуємо, ще треба буде його на Луганщину привезти і там розповсюдити, але на цьому етапі найскладніше зібрати кошти, потім, можливо, будуть інші виклики…Ну, ще є одна проблема, бо наразі я майже всім займаюсь один…Ну, розповсюдженням посилань, робота в соцмережах…Якось не хочу когось напрягти зайвий раз, якось незручно, хоча, люди іноді самі хочуть допомогти…Велика їм за це дяка.

  • Чи є партнери, які допомагають у роботі? Які плани по розвитку проекту?

Ось коли ми почали робити цей остаточний варіант, у той час був майже дедлайн подачі заявок на  УКФ. Тоді я звернувся до свого давнього друга, з яким я навчався саме в журналістиці, Артема Соколенко з пропозицією разом написати цей проект, у нього своя піар- агенція, «Красні» називається. Він зацікавився, але ми її так і не написали, на жаль, але він надав свій офіс під редакцію, ми там два тижні працювали, робили з нуля номер, він надрукував за свої кошти 4 екземпляри  цього журналу. Дуже підтримував, і я сподіваюсь, що ми надалі будемо співпрацювати…В нього є пара ідей як зібрати необхідні кошти…Крім журналу, ми хочемо робити такий «промоушен» цікавий, тобто, кожен номер, в ідеалі, ми будемо супроводжувати подією, тобто, це може бути якийсь концерт або створення арт-об’єкту, або, наприклад, етно експедиція…це цікаво, але треба зібрати додаткові кошти…

«+/- нескінченність» Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину? 31
Ярослав Шабалін з першими друкованими примірниками журналу

Зараз партнерів у нас не дуже багато, ми дуже сподіваємось, що в майбутньому їх буде більше, ми готові розглянути будь-які пропозиції, але не від якоїсь політичної сили….

Ще можу доповнити, що всі ці події, про які я казав, вони будуть прив’язані до теми номеру журналу. Тобто, у кожного номері журналу буде своя центральна тема, і ось ці проекти, які ми плануємо, будуть ілюструвати матеріали з журналу, вже у реальному житті. Я не буду зараз розповідати, які саме ми плануємо події, але можу сказати, що буде дуже цікаво.

  • Як можна допомогти журналу?

Та як?…Дуже багато чим можна допомогти…Ну, по-перше, це навіть не гроші, хоча, гроші –  це дуже-дуже важливо, але, ще дуже- дуже-дуже важливіше –  це розповсюдження цього журналу. Якщо, наприклад, ви його скачали, а я дуже сподіваюсь, що після цього матеріалу ви це зробите і вам він сподобається, то, будь-ласка, у себе на сторіноньці  наше посилання розмістить, ну і там друзям порадите почитати…По-друге,  це, звичайно, гроші. Якщо у вас там є бізнес, то ми можемо його прорекламувати, якщо це не буде нашим принципам життєвим суперечити…Це  ніякого алкоголю, тютюну, або азартних ігор, це все ж журнал для молоді…По-третє, нам можна допомогти ідеями. Якщо у вас є теми, якщо ви робите  щось цікаве, або знаєте когось талановитого, але скромного, то пишіть нам у редакцію, розповідайте про себе. Крім того, якщо ви вже прочитали, нам буде дуже приємно, якщо ви напишете нам, та скажете, що ми молодці.

За цим посиланням ви можете скачати журнал: http://surl.li/bgcy
Слідкувати за проектом, та підтримати його, ви зможете через групу у Facebook: https://www.facebook.com/PlusMinusBeskonechnost
Якщо, є ідеї, теми або зауваження, пишіть сюди: https://www.facebook.com/slava.bo1

Продезинфікувати руки - продизайнерувати маску

Продезінфікувати руки – продизайнерувати маску

Для багатьох маски стали сьогодні не лише захисними “знаряддями” проти вірусу, але й ще одним аксесуаром, що доповнює стиль. Звичайно, нам не варто таким “модним” чином нехтувати наслідками та серйозністю пандемії. Проте, поки ми не бачимо крізь маску посмішки один одного, можливо, ми зможемо побачити щось інше? 

Часом ми носимо одяг, щоб самовиразитися. Аксесуари – не виключення. Forbes виділив 20 креативних масок зі всього світу, серед яких (хочеться трохи з гордістю це сказати) є наша українська дизайнерка – Юлія Крос.

https://www.instagram.com/p/B-xRRe6JyUU/

У своєму інстаграмі Юлія, відкриваючи нову колекцію SAVE AROUND, повідомляє, що це все – не просто заклик, але філософія сьогодення. Дизайнерка стверджує, що маски були створені на чисельні прохання клієнтів бренду. Вони виготовлені з італійського щільного котону та екошкіри, в стриманому та мінімалістичному стилі бренду Yulia Kros. Для оздоблення використано металеву блискавку і фатин. Дізнатися ціну та замовити собі таку маску можна в інстаграмі Юлії.

https://www.instagram.com/p/B-CDW7Fp_bt/

Хитромудро оздоблені модні маски можуть здатися не найкращим практичним варіантом. Проте, для Voravaj Bangkok “мода – це життя”. Дизайнер Воравай експериментував із масками ще до спалаху епідемії, оскільки в Бангкоці, столиці Таїланду, було сильно забруднене повітря. Тоді маски стали частиною повсякденного гардероба. Так, одного разу, Воравай побачив жінку в гарній сукні та медичній масці, і цей момент перевернув його бачення речей. “Її стиль навіював такий контраст, і це стало моєю точкою відліку”. 

На оздоблення кожної маски з кристалами дизайнер витрачає від 36 до 84 годин. Такі маски не призначені для продажу. Воравай прагне, аби інші люди також надихалися світом навколо і змогли відкрити в собі креативність упродовж ізоляції.

Дизайнер Келсі Гарнер створює маски для обличчя з веселих тканин із метеликами, полуницями та коров’ячими плямками, тоді як африканський бренд Zimbowties вірить, що мода може допомогти креаторам Зімбабве об’єднатися та разом створити унікальні маски з відрізків тканин.

https://www.instagram.com/p/B_SuPhoFdP-/?utm_source=ig_embed

Деякі бренди використовують політику “продати одну маску, пожертвувати другу”. Так K.S. Garner з кожних двох куплених масок даруватиме дві наступні робітникам на передовій у лікарнях, а гендерно-нейтральний бренд Colty – ЛГБТ-центрам.

Підемо тепер натхнені шити свої маски? Нехай цей час ізоляції стане для нас можливістю побачити відомі раніше речі по-новому.

Читайте також новину про маски на 3D-принтері від Adidas!

Креативні індустрії Любліна

Креативні індустрії Любліна

Люблін – найбільше місто Східної Польщі, промисловий та культурний центр. Це не Варшава, Вроцлав чи Краків, популярні у туристів. Проте, на досвід Любліна у розвитку культури подивитись цікаво, а може й взяти щось собі на озброєння.

Культура в місті

Місто пропонує мешканцям та туристам мистецькі фестивалі, лекції, кінопокази, майстер-класи, виставки, концерти та вистави. Все, як у всіх, але трохи по-своєму. Люблін може похвалитися і власним кінофестивалем, і проєктами про локальну культуру, і міжнародними польсько-українськими заходами.

Креативні індустрії Любліна
Креативні індустрії Любліна. фото – Аліна Таран

У 2007 році місто вирішило боротися за звання Європейської Столиці Культури 2016. Вважається, що це дало поштовх промоції міста та розвитку мистецького середовища. Видатки на культуру у 2007-2009 роках зросли більш ніж у два рази. Створювались нові установи, такі як Центр міжкультурних творчих ініціатив “Перехрестя” (Ośrodek Międzykulturowych Inicjatyw Twórczych “Rozdroża”) у 2008 чи Майстерні культури (Warsztaty Kultury) у 2009 році. Ці інституції займаються тепер головними мистецькими фестивалями міста: “Ніч культури”, Міжнародний фестиваль найстарших пісень Європи та іншими. 

Звання Європейської Столиці Культури здобув Вроцлав, але Люблін увійшов у п’ятірку, що можна вважати великим успіхом. Причини програшу досить прагматичні: гірша інфраструктура, локалізація, труднощі з доїздом та менша популярність у туристів. Проте, головне не перемога, а участь. Що вона дала?

“Участь в конкурсі вплинула на розвиток культури в місті в той самий спосіб, як і будь-які ініціативи, що спонукають до дискусій та зміни поточного стану речей. Проте, вона не стала вирішальним фактором. Багато ініціатив існувало раніше, як от “Ніч культури” чи “Ягеллонський ярмарок”. Не зважаючи на те, що пройшло багато років, нам вдається утримувати культурне життя міста на високому рівні. Тобто, участь в конкурсі змогла мобілізувати середовище до дій, але не стала головною причиною змін,” – Катажина Пудло з “Майстерні культури”. 

Креативні індустрії Любліна
Креативні індустрії Любліна. Фото – Аліна Таран.

Зараз в Любліні відбуваються сотні культурних подій щороку. Це великі фестивалі під відритим небом, кіно- та театральні фестивалі, концерти, вистави та виставки. Багато подій присвячено релігійній та історичній тематиці, є місце для класичної музики, сучасного мистецтва, літератури та культур різних країн. Місто відкрите до всіх його мешканців та кожному має що запропонувати. 

Хто фінансує?

Основними джерелами фінансування культури в Любліні є гроші з бюджету Уряду Міста чи Маршалка. Додатково, інституції можуть отримувати кошти з міністерських, міських програм, грантів, від приватних осіб, з програм ЄС, від спонсорів та з власної діяльності (продаж квитків, мерчі). 

“Проблемою, в отриманні фінансування проєкту від міста, може стати бюрократія – процес подачі заявок та заповнення документів недостатньо зрозумілий та прозорий, немає чітких вимог,” – каже Йоанна Белзит, засновниця організації tanTHEO

Багаторічним перевіреним фестивалям легше отримати фінансування, ніж новим інноваційним проєктам, але місто охоче підтримує ініціативи, що організовуються локально для певного району. 

Креативні індустрії Любліна 32
Креативні індустрії Любліна. Фото – Аліна Таран

Культурні інституції мають проблеми з тим, щоб самостійно покривати свою діяльність. “У міста така політика, що культура безкоштовна. Мешканці до цього звикли й надають перевагу заходам, де не потрібно платити. Це ставить у скрутне становище митців, бо хоч місто і фінансує культурні проєкти, але з кожним роком все менше,” – Йоанна Белзит. 

Ще проблеми

Через велику кількість заходів – з’являються проблеми з місцями проведення. Любліну не вистачає платформ для кожної ініціативи, тому про зали та локації потрібно домовлятися заздалегідь. Не кожна інституція може похвалитися власним майданчиком для подій. 

Ще однією проблемою є те, що в місті існує велика кількість організацій, які роблять подібні заходи. Вони починають конкурувати між собою, замість того, щоб співпрацювати. 

І що з того?

Досвід Любліна показує, що культура може розвиватися не лише в столицях. Проте, її треба підтримувати та поширювати. Важливо пояснити цінність мистецьких заходів для мешканців міста та створити хорошу комунікаційну стратегію. Потрібно будувати майданчики для митців та ініціювати дискусії. Мистецтво має вийти з музеїв, де “не можна фотографувати”, на вулиці та зацікавлювати навіть тих, хто не висловлює в ньому потреби. Головне не боятися викликів та не здаватися.

Читайте ще Креативні індустрії – радикальні зміни
а також Як заробляють на ідеях? Джон Хокінз

Креативні Індустрії

Креативні індустрії – радикальні зміни

В українській культурі не щороку відбуваються кардинальні зміни. Робимо огляд змін та порівнюємо креативні індустрії в Україні та світі.

  • Перша хвиля — це так званий істо­ричний авангардизм 1910-1930 роки
  • Друга хвиля — творчість поетів діаспори повоєнної доби та шістдесятники
  • Третя хвиля — це так звана «нова хвиля», постмодернізм — відродження авангардизму в кінці 1980-х — на початку 1990-х років

Далі здобуття незалежності, трансформація культури від самовираження до креативних індустрій для більшої інтеграції в світову економіку.

Розбираємось у виникненні поняття креативних індустрій 

Культурні індустрії та креативне підприємництво – це відносно нові поняття в українському контексті, проте не нові явища (визначення “культурні індустрії” запровадили Адорно та Горкгаймер у своїй “Діалектиці просвітництва” 1947 року).

У визначенні ЮНЕСКО цей термін застосовується в тих галузях, які поєднують у собі створення, виробництво та комерціалізацію змістів, які є нематеріальними і мають культурний характер.

Ці змісти, як правило, захищені авторським правом, і можуть приймати форму товару або послуги. Залежно від контексту, культурні індустрії також можуть називатися креативними індустріями, або на економічному жаргоні “галузями майбутнього“.

Словосполучення “креативні індустрії” не випадково вживається у множині. Це не єдина галузь.

Галузі культурних індустрій (архітектура, мода, образотворче мистецтво, кінематограф, видавнича справа і т. д.) мають різні можливості заробляти гроші, різну економічну логіку і динаміку розвитку.

З точки зору форм бізнесу, креативні індустрії засновані на пріоритеті малих і середніх підприємств, що виробляють творчі продукти та послуги. У той же час, це місцеві виробництва, орієнтовані на пошук виходу на глобальні ринки в умовах постіндустріальної економіки.

Результат пошуку зображень за запитом creative industries

Культурні індустрії – це унікальний сектор економіки, який виник внаслідок поширення масової комунікації та глобалізму.

Принципової різниці між визначеннями “культурні індустрії” (cultural industries) і творчі, креативні індустрії (creative industries) немає. Часто ці терміни вживаються як синоніми, але в деяких дослідженнях культурні індустрії виділяються в окремий сектор творчих індустрій. Останнє поняття є більш широким і універсальним.

На теренах колишнього СРСР креативні індустрії часто перекладають як “творчі індустрії”, намагаючись, таким чином, “укоренити” це поняття в рідній мові.

У Великобританії сектор культурного підприємництва в 1998 році офіційно був переданий у підпорядкування Департаменту культури, медіа і спорту (DCMS) уряду.

Традиційне визначення творчих індустрій, на яке спирається сьогодні більшість дослідників і фахівців з міському розвитку, було сформульовано так:

“Творчі індустрії – це діяльність, в основі якої лежить індивідуальний творчий принцип, навик або талант і яке несе в собі потенціал створення доданої вартості і робочих місць шляхом виробництва і експлуатації інтелектуальної власності”.

В Україні це поняття отримало нове  дихання в 2014 роках, коли групи культурних активістів та спеціалістів почали шукати можливості перезапуску культури в реаліях того часу, і одним із знаменитих  були Конгрес Активістів Культури та інші експертні спільноти, які перетворились в РПР Культура.

Конгрес активістів культури – недержавна організація митців та арт-менеджерів, що виникла як альтернатива Міністерству Культури. Конгрес діє з травня 2014 року, і його основна мета – пошук ресурсів для втілення соціально-мистецьких проектів, розповідала одна із засновників проекту кінопродюсер Олена Правило.

Робота Конгресу була спрямована також і на законодавство, а окрім «Нового Донбасу» Конгрес активістів культури готував також проекти, пов’язані з дизайном та цирковою галуззю.

На 2014 рік  в Україні не приділялось  до­статньої уваги становленню культури та креативних індустрій. Було відсутнє розу­міння значущості культурних та креативних індустрій (ККІ) на всіх рівнях влади та, від­повідно, нормативно-правове забезпечен­ня цього сектору економіки.

За інерцією з радянських часів чинне законодавство регулювало тільки дер­жавний культурний сектор, таким чином, «виключаючи» з відносин з державою недер­жавний сектор та бізнес з усією різноманіт­ністю культурних практик, які не вписуються в жорстку унормовану систему «культурних галузей». Навіть створення Українського куль­турного фонду не розв’язало швидко цих проблем.

Культурна сфера переобтяжена застарі­лою інфраструктурою, яка з кожним роком все більше недофінансовується та не мо­дернізується і тому втрачає спроможність надавати якісні послуги. Неефективність бюджетних витрат на культурні призначен­ня та низький рівень витрат на культуру в мінімальному споживчому кошику призво­дять до нівелювання її ідеологічної, про­світницької та інноваційної ролі. Водночас поточне фінансування несправедливе та не відповідає її доданій вартості. Досі не вирішені проблеми з охороною авторських та суміжних прав, а внаслідок проблем в культурно-мистець­кій освіті громадяни недостатньо володіють навичками, які формуються в культурному полі. Рівень культурної компетентності та культурних практик українців значно ниж­чий, ніж у мешканців європейських країн.

Попри всі зусилля та світові тренди Культура в Україні так і не стала загальнонаціональним пріоритетом. 

Про це розповіли експерти Інституту економічних досліджень та політичних консультацій (ІЕД) на круглому столі, який відбувся 27 листопада 2019 року в Києві. У своєму дослідженні «Економічна привабливість української культури» (за підтримки Українського культурного фонду) експерти розглянули сферу культури та креативних індустрій (ККІ), як одну із галузей економіки. Вони проаналізували основні характеристики розвитку культури та її окремих підгалузей, законодавство та стратегічні документи, міжнародний досвід, джерела фінансування та інструменти державної підтримки.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В МІЖНАРОДНОМУ ВИМІРІ

Для популяризації української культури у світі потрібно розробляти впізнавані бренди. Такі персонажі, як вікінги, ковбої чи ніндзя асоціюються з певними країнами. Про них знімають фільми і анімовані серіали, виробляють товари, а дизайнери створюють лінії одягу. Для України такими персонажами-брендами могли б бути козаки чи мавка. Серед рекомендацій учасників дослідження – участь у культурних проектах міжнародного рівня. Культурна політика має бути чутливою до мовного питання і до мульти національності українського народу.

Результат пошуку зображень за запитом ukraine now
Проте ми вітаємо, що бренд країни з експертизою маркетингових та стратегічних комунікацій для розуміння в світі було розроблено

Зростання попиту на культурні продукти обмежує, що несприятлива економічній ситуації в Україні змушує частину споживачів економити на культурних продуктах. Збільшується і пропозиція культурних продуктів. Особливо часто спостерігають зростання секторів книговидання, а також музичних фестивалів. Тоді як у цілому сфера культури оцінюється респондентами як неприваблива економічно, окремі сфери, такі як видання підручників чи дитячої літератури, які сьогодні в Україні приносять порівняно невеликий прибуток.

Через брак культурної інфраструктури: книгарень, кінотеатрів, бібліотек – багато культурних продуктів і заходів залишаються недоступними для мешканців невеликих населених пунктів. Однією з причин цього називають те, що сфера культури не входить до пріоритетів місцевих громад і органів місцевого самоврядування. Погіршує ситуацію і низька якість дорожньої інфраструктури і транспортного сполучення – до регіонів не завжди легко доїхати.

Останнім часом держава почала приділяти культурі більше уваги, ніж у попередні роки після здобуття незалежності. Позитивне те, що створення інституцій для реалізації державної політики, тобто спеціальних агентств на зразок Інституту книги чи Державного агентства України з питань кіно. Респонденти переважно погоджуються, що держава повинна брати на себе фінансування певної частки сектору культури. Як правило, вони рекомендують спрямовувати державну підтримку для продуктів та ініціатив, важливих з точки зору їхньої культурної цінності чи національної ідентичності, а також таких, що містять інновації чи експериментальний підхід.

У теперішньому підході держави до відбору проєктів для підтримки респонденти зазначають як позитивні аспекти – такі як оцінка проєктів незалежними експертами – так і деякі недоліки, наприклад те, що фінансування отримують фільми, неуспішні в прокаті.
Позитивний досвід інших країн може слугувати Україні прикладом того, як удосконалити законодавство у сфері культури, відновлювати історичні пам’ятки, перетворювати бібліотеки на сучасні інформаційні хаби, визначати стратегічні пріоритети у сфері культури та проводити політику в цій сфері на місцевому рівні. Потенціал української культури вбачають у багатій культурній спадщині, у перетині культури, технологій та в талантах людей, які мають бажання вчитися.

Як розвиваються креативні індустрії?

Де народжується український культурний продукт

Мистецтво, спорт, розваги та відпочинок забезпечують лише 0,7% (17 млрд грн) валової доданої вартості України.

Внесок окремих областей та міст – дуже різний. Одне місто Київ забезпечує більше третини доданої вартості сектору культури. Харківська, Львівська та Дніпропетровська області – три найбільші (після Києва) виробники українського культурного продукту. Трішки позаду Одеська, Донецька та Київська області.

Якщо говорити про продуктивність (додану вартість на душу населення), то в топі бачимо інші регіони. Наприклад, Миколаївська та Полтавська області за цим показником випереджають Дніпропетровську, Львівську та Одеську області.

Загалом найпродуктивнішими є:

  1. місто Київ (2264 грн/особу)
  2. Харківська область (449 грн/особу)
  3. Київська область (383 грн/особу)
  4. Миколаївська область (347 грн/особу)
  5. Полтавська область (344 грн/особу)
  6. Львівська область (342 грн/особу)
  7. Одеська область (321 грн/особу)
  8. Дніпропетровська область (287 грн/особу)
  9. Черкаська область (283 грн/особу)
  10. Запорізька область (273 грн/особу)

Найменше культурного продукту виробляє Чернівецька та Кіровоградська області. Вони також мають одні із найнижчих показників продуктивності у цій сфері (195 та 197 грн/особу відповідно).

Що ми маємо на сьогоднішній день від держави?

Уряд  ухвалив проект розпорядження «Про затвердження видів економічної діяльності, які належать до креативних індустрій».

Документом визначено перелік видів економічної діяльності, які належать до креативних індустрій, відповідно до Національного класифікатора України. Перелік охоплює види економічної діяльності у сфері креативних індустрій на етапі створення креативного продукту у таких секторах: візуальне, сценічне, аудіальне, аудіовізуальне мистецтво; дизайн; література і видавнича діяльність; нові медіа та ІТ; архітектура й урбаністика; реклама, маркетинг і PR; бібліотеки, архіви та музеї; народні художні промисли.

Застосування переліку дасть змогу ідентифікувати креативні індустрії у структурі української економіки і створить передумови для отримання статистичної інформації щодо стану креативних індустрій. Оскільки креативні індустрії мають позитивний вплив на економіку, соціальну інтеграцію, гуманітарну сферу, використання переліку уможливить кількісне та якісне розуміння щодо  внеску креативних індустрій у ВВП, працевлаштування, підприємницьку діяльність, децентралізацію, культурні та освітні процеси.

Важливо, що це відбулось, бо тепер є юридичні інструменти і напрямок до монетизації своєї творчості, ставання талановитими і цікавішими, групування учасників креативних індустрій для розробки більш якісних умов розвитку.

Треба лише діяти та ставати на крок вперед до своєї мрії. Можливостей багато і лише ось декілька з них:

House of Europe (“Дім Європи”) — нова програма, що фінансується Європейським Союзом, створена з метою підтримки професійного та творчого обміну між українцями та їхніми колегами в країнах ЄС.

Програма фокусується на культурі та креативному секторі, освіті, медицині, соціальному підприємництві, медіа та роботі з молоддю

«Креативна Європа» – це програма Європейського Союзу, спрямована на підтримку культурного, креативного та аудіовізуального секторів. З 2014 до 2020 року на підтримку європейських проектів, що дають можливість подорожувати, охоплювати нові аудиторії, обмінюватися практичними навичками та вдосконалюватися, планується виділити 1,46 мільярда євро.

Український Культурний Фонд

І це лише маленька частина теперішніх та майбутніх можливостей.

А більше буде, коли культурний сектор завдяки грантовим традаціям перетвориться в активний сектор з можливостями саморозвитку і самофінансування, що здатний завдяки креативному підприємництву створювати нові конкурентні культурні та креативні продукти.

Читайте ще Як заробляють на ідеях? Джон Хокінз
а також Кароліна Квінтана з ООН про світові тренди креативної економіки

Destroyed Museum

В Харкові обвалився балкон в Художньому музеї

18 лютого в Харкові в центрі міста обвалився балкон другого поверху одного з корпусів Художнього музею. Сталося на перехресті вулиць Жон Мироносиць і Чернишевської.

Комісія управлінням культури повинна вирішити, що робити з будівлею. Є два варіанти вирішення: або зрізати залишки балкону і відбудувати новий, або демонтувати і відмовитися від відновлення.

«Там було застереження: обмежувальна стрічка. Слава Богу, ніхто не постраждав » – каже директорка музею Валентина Мизгіна.

Особняк, в якому нині знаходиться Харківський художній музей, збудовано за проектом архітектора Олексія Миколайовича Бекетова. Це пам’ятник  історії і культури, зареєстрований за рішенням Харківського облвиконкому за № 334 від 30.04.1980 під охоронним номером № 139.

Хто відповідальний за руйнування пам’ятки і як будівлю довели до такого стану?

Ми подивились, як виглядає місце аварії зараз.

Обвал в Харківському Художньому Музеї
Обвал в Харківському Художньому Музеї
Обвал в Харківському Художньому Музеї
Обвал в Харківському Художньому Музеї
В Харкові обвалився балкон в Художньому музеї 33
Обвал в Харківському Художньому Музеї
Обвал в Харківському Художньому Музеї
Обвал в Харківському Художньому Музеї
Обвал в Харківському Художньому Музеї
Обвал в Харківському Художньому Музеї
В Харкові обвалився балкон в Художньому музеї 34
Обвал в Харківському Художньому Музеї

Чому архітектурна пам’ятка та музей національного рівня доведені до такого стану, які державні службовці мають бути відповідальні за такий стан об’єкту інформація недоступна.

Ми писали про те, як культурній спадщині вижити в такому місті як Харків, та взагалі про дивний напрям розвитку міста, як і якість архітектурних та містобудівних рішень.

  • 1
  • 2